Розділ 22

Галя довго не могла заснути. Думки, мов темні птахи, кружляли навколо її голови. Перед очима одна за одною спалахували події останніх днів: туман, чоловік у чорному плащі, слова Мотрі, батькова зрада, розпач матері. Усе плелося в єдиний клубок.

Їй раптом здалося — це не просто збіг. Хтось хоче зламати її волю, щоб заволодіти спадком Мотрі. Вона не розуміла чому батько раптово покинув їх, мати била коханку — це просто не вкладалося в її голові.

Думки ламали її розум, раптово згадала слова Мотрі, що вона сильніше ніж сама собі здається. Галя тихо піднялася з ліжка, щоб не розбудити інших, і підійшла до вікна. Повний місяць висів низько над дахами, його сяйво заливало кімнату холодним сріблом. Вона дістала з - під сорочки чарівні сережки, перстень і старий зошит Мотрі.

- Я вже кілька днів ношу їх біля серця. Може, настав час, яка вже різниця, — прошепотіла вона.

Не роздумуючи, Галя наділа сережки, потім перстень. У ту ж мить немов прокотилася її тілом — легка дивна хвиля. Волосся піднялося, ніби його торкнувся вітер, і плавно впало на плечі.

На столі зошит сам по собі заворушився і відкрився. Літери, ніби живі, засвітилися м’яким сріблястим світлом немов очікували її наказу.

Галя зробила крок уперед і поклала долоню на сторінку.

- Я хочу знати... хто та жінка... Чому батько пішов до неї? - сказала наказовим голосом дівчина.

Раптово промінь місяця пробився крізь вікно, торкнувся сторінок, і з’єднавшись із сяйвом персня, утворив яскраве коло світла. Воно плавно піднялося в повітря й почало кружляти кімнатою, доки не влетіло прямо у старе дзеркало на стіні.

Срібна поверхня задрижала, як вода після кинутої в неї краплі. Галя відступила та завмерла, її серце калатало і тоді вона побачила... Перед нею в дзеркалі виникла хата — чорна, похмура, та сама, що стояла на самому краю поселення. За нею густа посадка, куди Мотря завжди суворо забороняла ходити. Галя одразу впізнала це місце, від хвилювання по хребту швидко пробіг холодок. У середині хати сидів її батько. Усміхнений, сидів поруч із молодою чорнявою жінкою. Вони лежали на дивані, дивилися телевізор та весело сміялися.

Та раптом жінка підвелася і пішла в іншу кімнату, підійшла до вікна, відчинила його.... і довго вдивлялася у ніч. Її погляд був холодним, гострим й настороженим — ніби вона когось чекала. Її губи ворушилися, ніби шепотіли невідоме закляття. І ось, із темряви за її спиною, у відкрите вікно вліз чоловік у чорному плащі, той самий, що переслідував Галю. Тільки тепер у видінні Галя змогла добре його розгледіти: на вигляд чоловікові було років двадцять три, брюнет із чорними, мов вугілля, очима. Вони обійнялися, молода жінка не вагаючись, пригорнулася до нього. Їхні губи торкнулися у поцілунку і обидва засміялися тихим, зловісним сміхом.

- Досить! Я все зрозуміла! - закричала голосно Галя.

Світло, в дзеркалі згасло, і воно знову стало звичайним, тьмяним склом.

Мати з Олею прокинулися від її крику.

- Галю, доню, заспокойся! - кинулася мати.

- Тобі що, сон дурний приснився? - запитала Оля.

- Мамо... ця жінка... вона не просто коханка. Вона заворожила батька! Вона — відьма! - вигукнула Галя, в її голосі бриніло щось глибоке.

Мати приклала руку до серця й сумно всміхнулася крізь сльози :

- Може, й так... відьма. Вкрала в нас найдорожче — сімейне щастя і спокій!

Мати з Олею намагалиcя знову заснути. Галя опустилася на ліжко, притискаючи до грудей чарівний зошит і щойно зняті з себе чарівні прикраси. Місяць світив просто у вікно, злегка торкаючись її обличчя.

“Вона відьма... і вона не сама... Завтра я дізнаюся, хто стоїть за всім цим”, - подумала Галя, перш ніж заснути.

Вона ще мить дивилася на потемніле дзеркало, де, здавалося, досі тремтів відблиск місячного кола, її повіки важчали... І лише кіт Мурзик, тихо замуркотівши біля її ніг, здавався єдиним, хто все розумів.