Розділ 21

Вечір сповзав у ніч. Годинник бив дев’яту, а батька все не було. Нарешті до хати вбігла весела Оля з усмішкою щось наспівуючи, з мокрим волоссям після дощу. Вона зупинилася посеред кімнати й розгублено глянула на сумну матір та Галю.

- Я трохи затрималася, вибачте, — сказала вона скидаючи мокру курточку. - Але ж так добре відпочила з подругами! Вони теж тільки прийшли додому, як і я. Ми познайомились з хлопцями — приємні, веселі. Вони провели нас кожну до самої хати. Який чудовий вечір!

Її голос лунав дзвінко й безтурботно, та відповіддю була лише тиша й мовчання. Оля уважніше придивилася до матері і Галі.

- Мамо.. Галю... що сталося? Чому ви такі сумні і мовчазні? - стривожено запитала Оля, відчуваючи, як усередині зникає тепло її радості.

- Олю... присядь, - спокійно промовила Галя.

- Присядь, доню, бо зараз, мабуть, ти впадеш, - попросила мати.

Серце дівчини забилося частіше. Вона слухняно сіла на край дивана, вдивляючись у сестру і матір.

- Батько, - почала Галя, але слова застрягли у горлі. Вона перевела дух, опустивши очі, додала:

- Батько, він від нас пішов до молодої вродливої жінки. Він більше не хоче з нами жити.

Мовчання розрослося, заповнюючи кімнату важким повітрям. Десь у глибині дому цокав годинник, відраховуючи секунди, що вже нічого не могли змінити.

- Як пішов? - піднявши брови запитала Оля. - А як же ми?

Її голос зірвався на шепіт, у грудях усе стислося, вона різко підвелася:

- Хто вона? Треба піти до неї, поговорити!

- Не треба, - втомлено втрутилася мати, не підводячи погляду. - Їй уже все сказано... і не тільки.

- Що — “не тільки”? - запитала Оля, у голосі прорізалася лють. - Кажіть!

Галя розповіла про те, як мати вистежила коханку, і як важко, принизливо все скінчилося. Оля повільно опустилася на диван, стиснувши скроні руками. Весь її щойно безтурботний настрій розсипався, як скло. Здавалося, навіть повітря стало холоднішим в кімнаті.

Вони сиділи мовчки. Лише кіт Мурзик, ніби розуміючи людський біль, тихо підійшов, стрибнув на коліна матері й вмостився муркочучи заспокійливо. У кутку щось стукнуло, шкрябнуло — може, то вітер, а може, домовик висловив своє обурення тим, що в цьому домі більше немає спокою.

Після довгої, гнітючої тиші Галя нарешті вимовила, ледве стримуючи сльози:

- Нам потрібно триматися разом. Бути сильними. Підтримувати одна одну, якими б не були обставини. Зараз уже пізно... давайте краще спробуємо заснути.

Мати, вся виснажена після важкого дня, стиха відповіла:

- Я не засну цієї ночі сама. Пропоную перетягти всі ліжка до моєї кімнати. Будемо спати разом. Іноді мені стає моторошно, коли чую, як по хаті ходить домовик. Особливо лякають його червоні очі, коли він визирає з темряви.

- Я буду тільки рада мамо, у цій кімнаті мені спокійніше спати, — одразу зраділа Галя. Оля теж швидко погодилась.

Вони стягнули ліжка в одну кімнату, де раніше спали тільки батьки, і невдовзі в кімнаті стало затишно, хоч і трохи тісно. Кіт Мурзик скрутився клубочком біля ніг, час від часу поглядаючи на стіну кімнати, немов щось бачив і чув, чого не могли вони.