Розділ 20

Галя зайшла до хати, струсила з плечей останні краплини дощу й важко зітхнула. Навколо було тихо, лише годинник на стіні відмірював час монотонним тіканням. Вона вже хотіла піти до своєї кімнати, коли раптом у цій тиші прорізалося тихе, глухе схлипування. Здавалося, воно долинало десь із глибини дому. То наростало, то затихало, немов хвиля, що б’ється об кам'яний берег. Галя  насторожилася, у грудях ниюче защемило серце.

“Мабуть, це Оля плаче... Я ж не хотіла її відпускати, але вона так раділа, просилася... Якщо з нею щось трапилося — це моя провина”, - у голові Галі майнула сумна думка.

Не вагаючись, дівчина кинулася на звук. Дерев’яна підлога рипіла під ногами, серце почало калатати швидше. Вона відкрила двері й вигукнула:

- Олю, що сталося?!

Але перед нею була не сестра. Біля вікна, схилившись над столом, сиділа мати вся у сльозах. Її плечі здригалися, обличчя було червоне й розпухле від плачу. У руках вона м’яла носову хустинку, яка давно вже промокла.

- Мамо? - здивовано запитала Галя, розгублено ступивши вперед.

Мати підняла на неї червоні заплакані очі — в них блищали сльози й відбивався біль, розгубленість і щось, схоже на сором.

- Галю... Що з Олею? - схвильовано запитала вона.

- Ні, мамо, з нею все добре... Це я просто... надумала собі, - Галя сіла поруч і взяла її за руку.

- А чому ви плачете? Що сталося? - запитала Галя, намагаючись спіймати її погляд.

Жінка мовчала, ковтаючи сльози. Її пальці тремтіли, губи ледь ворушилися, та слова не йшли з вуст. Галя дивилася на неї, й перед очима постала картина минулого — той жахливий день, коли вони ховали Мотрю. Тоді мати теж сиділа біля цього вікна, безсила, з очима, сповненими бездонного болю, німа від горя.

“Невже знову хтось помер?... Чи може, трапилось щось гірше?” - пронеслося у думках дівчини.

Дочка сиділа навпроти матері, чекаючи відповіді. У кімнаті запанувала тиша, що було чути, як за вікном шелестить дощ і стікають краплі по шибці. Мати сиділа мовчки збираючись з думками, а потім стримуючи себе її губи затряслися й ледь чутно промовила:

- Галю, я маю тобі дещо сказати... ти повинна знати правду, - сказала вона і опустила очі, руки зціпила у кулаки, ніби готувалась до болю.

- Сьогодні я випадково побачила твого батька... з іншою жінкою. Вона молода, гарна, елегантна. Вони йшли разом, тримаючись за руки, сміялися... А він — він дивися на неї так, як колись дивися тільки на мене, - її голос зірвався, і сльози знову полилися.

- Вони не бачили мене, як я йшла слідом за ними, - немов із соромом промовила мати.

- Мамо, може, ви помиляєтесь, - почала тихо, але мати перебила :

- Ні доню. Не помиляюся. Я навіть... пішла за тією молодою жінкою, коли вона поцілувалася і попрощалася з твоїм батьком та звернула до парку у безлюдну алею, - важко розповідала мати, їй все важче і важче давалася розповідь.

- Мамо, не плачте... заспокойтеся, - втішала дочка свою матір.

- Я наздогнала коханку батька... схопила за волосся й..., - вона гірко зітхнула стискаючи кулаки. - Лупила, що було сили в моїх руках. Може, не правильно зробила... але інакше не змогла, - розповідала мати вже заходячись від плачу.

Галя завмерла від почутого.

- І що потім? - ледь прошепотіла вона.

- Вона подзвонила твоєму батькові... і пожалілася йому на мене. Він сказав, що більше не повернеться додому. Сказав, що йде до неї, — мати схлипнула, голос зірвався. - Може, прийде за своїми речами через пару днів, але сьогодні він залишився у неї! - вона схилила голову, даючи волю сльозам.

Галя мовчала. Перед очима стояли його речі — пальто, капелюх, старі черевики. Все на місці, але їхній дім уже став ніби напівпорожнім.

- Це не може бути правдою, - сумно прошепотіла Галя, але мати лише похитала головою.