Розділ 19

Вони зайшли у школу, кожен розійшовся у свій клас, домовившись зустрітися після уроків біля виходу школи, щоб повертатися додому разом.

Цей день у Галі пролетів миттєво... вона майже не чула, що розповідали вчителі, не бачила, як минають хвилини. Вона була занурена у глибокі свої думки та переживання... перед очима знову й знову поставала та постать у чорному плащі, що не давала їй спокою. Дівчина почала вже розуміти, що той чоловік у чорному плащі переслідує її. Вже було очевидно - він і є той чаклун, який хоче захопити спадок Мотрі.

Ось нарешті пролунав дзвоник після останнього уроку... Школа ожила гомоном, сміхом і гуркотом кроків — діти поспішали на подвір`я. У повітрі пахло дощем. Біля виходу стояли Галя й Максим. Олі все ще не було, і дівчина вже почала непокоїтися — годинник показував, що минуло більше десяти хвилин.

Нарешті Оля з’явилася, весела й трохи захекана.

- Галю, мене дівчата запросили піти з ними до річки. Я з ними піду, гаразд? Додому повернуся до темна, обіцяю! - відпросилась у старшої сестри Оля.

Галя вагається, але нарешті зітхає.

- Добре, Олю. Тільки, дуже прошу, не затримуйся, я чекатиму.

Та як тільки молодша сестра побігла до подруг, у Галі на серці знову защемило — тривога, що не покидала її від самого ранку, лише посилилась. Вона не розуміла, що саме її непокоїть, але відчувала серцем: щось вже близько, щось станеться недобре...

Максим, навпаки, виглядав щасливим — тепер вони з Галею нарешті залишилися удвох. Він на мить навіть розгубився, не знаючи, з чого почати розмову, на його щоках заграв рожевий рум’янець.

Небо затягло хмарами, і дрібні краплі дощу впали на землю. Максим швидко дістав парасольку, розкрив її, й усміхаючись запросив Галю стати ближче.

- Тримайся біля мене, щоб не намокнути, — сказав він, його голос прозвучав тепло, майже ніжно.

Галя підсунулася до Максима ближче. В його присутності світ, здавалось, ставав тихішим, спокійнішим. Навіть тривога, що з’їдала її цілий день, відступила на задній план. Їй було затишно під цією парасолькою — ніби весь світ сховався за її краями, а лишилися тільки вони двоє.

- Галю, тримай мене під руку, — весело мовив Максим.

Вона посміхнулася і взяла його під руку.

- Ми виглядаємо, як пара, — засміялася Галя, і в її очах спалахнула іскра радості.

- А давай будемо парою, — серйозно сказав Максим. - Я цього дуже хочу. Добре, що ти вже посміхаєшся, а то зранку зовсім похмура була.

Він зупинився, подивися їй прямо в очі.

- Ми ж із дитинства разом, Галю. Для мене ти завжди була особлива. Не просто подруга. Я, мабуть, давно це відчував... і не думав, що скажу це під дощем. Але яка різниця, яка зараз погода?

Дівчина відчула на собі його палкий погляд, її серце забилося швидше від хвилювання. Галя відчула, як виступає на її обличчі рум’янець, вона не зводила погляду з крапель дощу, що стікали по тканині парасольки та щиро посміхнулася.

- Так, Максиме, погода справді не має значення, — лагідно відповіла вона.

- Якщо тобі коли — небудь буде важко, - сказав він, нахиляючись ближче. - Ти можеш покластися на мене. Я тебе захищатиму. Завжди! - запевнив Максим і м’яко пригорнув її до себе ще блище.

Вона не опиралася — навпаки, вперше за довгий час відчула себе у безпеці. Дощ тихо шелестів навколо, а вони йшли самою довгою дорогою, що вела через село. Сміялися, жартували, обговорювали дрібниці і навіть не помітили, як небо потемніло. Їх зігрівала ніжність, що поволі розгорталася між ними - немов яскрава іскра, що перетворюється у палаючий вогонь.

Біля дому Галі Максим зупинився. Дивився на неї, ніби не хотів відпускати.

- До завтра, - прошепотів він, і нахилившись, м’яко поцілував її в щоку.

Галя стояла нерухомою, коли він відійшов. У грудях було відчуття світле й водночас тривожне. Вона ще раз глянула на дорогу, що потонула у тумані, їй здалося - десь там, у глибині густого туману, промайнув знайомий темний силует.

Її щойно зігріте серце знову здригнулося.