Розділ 18

Галина миттю підвелась, захотіла глянуть своїми очима.

- 4.35... саме тоді, коли стихла нічна буря, - сказала вона пошепки.

На шум вийшли батьки. Ірина та Іван були здивовані й бліді, дивились на циферблат.

- У нас теж стоїть годинник на 4.35 ранку. Дивина якась, - дивується мати.

Батько вів себе стримано, тільки брови підняв від здивування.

- В мене зараз багато замовлень на роботі, піду працювати, буду пізно — дуже багато роботи, — сказав батько і вирушив на роботу.

- Зараз нагодую свиней та курей і теж піду на роботу, буду вдома як завжди, — сказала Ірина і пішла займатись домашніми справами.

Дівчата одяглись, Галя, ніби за інстинктом, дістала чарівні прикраси, обережно загорнула їх у тканину й сховала їх та зошит собі за пазуху, ближче до серця.

- Якщо це знак... я повинна бути готова, — прошепотіла вона.

Коли сестри вийшли з дому, ранковий туман огортав двір, а холодний вітер тягнув запах вологи та землі. Біля хвіртки стояв Максим, вже чекав їх, щоб разом йти до школи. Він махав рукою — усмішка на його обличчі була теплою, але у погляді Галя помітила щось інше - його тривогу.

- Дівчата, радий вас бачити! Як ніч, ви нічого не чули? - Максим усміхнувся, хоч усередині відчував дивне хвилювання.

Максим зрадів навіть школі аби тільки побачити Галю знову.

- А що було вночі? - поцікавилась Галя, їй було цікаво, чим йому запам’яталася ця незвичайна та неспокійна ніч.

- Я прокинувся серед ночі, - почав він. - Вітер вив, наче дикий звір. Потім від бурі різко відкрилася у вікні кватирка — в кімнату врізався холодний потік вітру, з дощем і блискавками просто над дахом, що мигали на все небо. Серед ночі я вставав, щоб її зачинити та ледь заснув. Якась моторошна та незвичайна ніч була, - з жахом згадував Максим свої відчуття.

- Так, я теж чула... Дивна ніч. Намагаюсь досі її забути, але чомусь не виходить, — здригнулася Галя. - Зараз такий густий туман ніби щось приховує, - тривожно сказала Галина та озирнулася навколо...

Сіра імла стелилася землею, огортаючи дерева, ховаючи обриси будинків. Густий, мов молоко, туман здавався живим і повільно ворушився. Максим і Галя дорогою згадували минулу страшну весняну ніч, яка їх налякала. Оля уважно їх слухала, їй також було не по собі.

У Галі всю дорогу було відчуття, що за нею стежать крізь густий туман, вона по дорозі згадувала слова Мотрі бути обережною з туманом — це може бути не простий туман. Вони майже дійшли до школи, коли раптом згустки туману розірвав гучний крик. Над нею пролетіла блискуча чорна ворона, зовсім низько, ледь не зачепивши за голову Галю крилом.

- Йди геть! - проганяючи рукою вигукнула дівчина.

Серце забилося швидше, вона з жахом боялася повторного нашестя зграї ворон. 

Туман поступово розвіювався. На краю парку, що біля школи стояв чоловічий силует у чорному плащі разом з чорною собакою й дивився спостережливо на них.

- Це він! - закричала Галя, вказуючи на силует тремтячою рукою.

- Хто там? Нікого не бачу, - здивовано запитали Оля з Максимом, вдивляюсь у місце, куди вказує пальцем Галина.

- Невже ви не бачите, стоїть чоловік у чорному плащі з чорною собакою витріщився на нас?! - не могла заспокоїтись Галя.

Вона нервово вказує пальцем на парк біля школи, але врешті решт розуміє, що окрім неї ніхто цього не бачить. Від цієї думки їй стало моторошно, вона зрозуміла — небезпека зовсім поруч.