Розділ 16

Дівчата лягли у свої ліжка, сон не поспішав приходити. Тиша і зоряне небо у вікні ніби заспокоювали, але тиша дому була оманливою. Десь в глибині дому ледь вловимий шурхіт, наче хтось повільно пересувався по підлозі босими ногами. Галина на мить завмерла, прислухалася, але звук стих.

Вона обережно поклала бабусині прикраси в чашу зі святою водою — їх блиск відбивав тьмяне світло лампи. Дівчина задумливо дивилася на воду, де колихалося срібло згадуючи сьогоднішній вечір.

- Олю, як ти думаєш... чому воно сіло за стіл саме з нами? - прошепотіла задумливо Галя, не відводячи погляду від прикрас.

Оля повернулася до неї, ковтаючи клубок страху в горлі.

- Дивно, але, - вона тихо засміялась, хоч у тому сміху було щось істеричне.

- Воно ніби справді прийшло пом’янути Мотрю. Сіло, як гість. Наче хотіло... познайомитися, - додала Оля усміхаючись.

- Але ж скільки воно не шуміло і не шкрябало по стінам - шкоди нікому не заподіяло... Наче просто... спостерігало або наглядало за нами весь цей час, як Мотрі не стало, - прошепотіла таємничо Галя.

За вікном різко завив вітер, торкнувшись старої яблуні — гілки заскребли по шибці, як довгі, тонкі кігті, що намагаються проникнути всередину хати. Сестри обидві здригнулися та перехопили подих.

- Ходімо спати, - майже пошепки сказала Оля, здавлено позіхаючи. - Мені сьогодні й так забагато подій, - вже сонливо сказала Оля.

Галина ще довго лежала з розплющеними очима, слухаючи, як за вікном буревій нарощує силу...  Зоряне небо повністю затягло хмарами, і з кожним поривом вітру здавалося, що сам дім зітхає від напруження.

Гілка дерева ковзала та стукала по склу вікна біля Галі, підіймаючи високі тіні по кімнаті. Іноді їй здавалося, що в темному кутку кімнати посеред бігаючих по стінах тіней щось дивиться на неї та пильно спостерігає. Ніч була не така, як завжди - важка, напружена, мов сама темрява спостерігала за домом. Здавалося, що буря не просто грається з деревами , вона шукає когось або щось.

Вітер скаженів, дахи скрипіли, вікна тремтіли, а старі стіни стогнали під натиском бурі. Галина не могла заснути. Її очі звикли до темряви, і тепер вона розрізняла навіть найменший рух у кімнаті. Гілка знову вдарила по вікну, цього разу ще сильніше. Скло дзенькнуло, ніби ось - ось трісне. Десь у кутку щось упало — може, книжка, може, свічка, - звук був тихий, але в тій ночі він відлунював, як грім. І тоді вона почула тихий, ледве відчутний шепіт. Спершу здавалося просто шум вітру, який проходить крізь щілини вікна, але далі слова ставали чіткішими.

- Га- алино ....

- Га- алино.... віддай мені свої чарівні прикраси і зошит....

Вона завмерла, кров застигла у жилах. Чоловічий голос був поруч. Не з вулиці, а просто біля її вуха.  Галя різко озирнулася — порожньо. Лише темрява, і блідий відблиск бурі, що час від часу прорізав кімнату блискавкою. Оля спокійно спала. Серце Галини билося так гучно, що вона ледве дихала.

Здавалось, хтось іде просто по дерев’яній підлозі — з того боку, де стояла чаша із святою водою з чарівними прикрасами. Галя повільно повернула голову. Блискавка освітила всю кімнату — лише на мить, але цього вистачило, щоб побачити: свята вода у чаші збурилася, немов закипала від невидимого жару. Поверхня вкрилася дрібними бульбашками, що піднімалися з глибини. Прикраси дзенькнули і затихли.

За вікном грім розірвав небо. Вітер вив, наче в ньому кричала сама душа. Потім  усе стихло так раптово, що від тиші заклало вуха. Буря в одну мить обірвалась і лише полум’я свічки біля вікна тремтіло, відкидаючи тіні, які ворушилися самі по собі. Чаша на столі все ще деякий час здригалася... поступово стала спокійною. Стомлені тривогою повіки Галини ставали дедалі важчими, і вона, дозволила собі поринути у глибокий, міцний сон. Навіть у тиші темної кімнати їй здавалось, що вітер не зовсім стих...