Розділ 13

Несподівано хтось легенько торкнувся її плеча. Галина різко здригнулася. Останнім часом навколо неї відбувалося занадто багато дивних подій, на які вона не мала жодної відповіді. Напружено озирнувшись, вона зустріла знайомий теплий погляд.

- Вибач, Галиночко, я тебе налякав. Не хотів цього, - з теплом у голосі промовив сусід Максим, друг дитинства, і співчутливо глянув їй у вічі. - Я щиро співчуваю тобі та всій вашій родині... Ми давно не бачились, ти останнім часом постійно вдома. Може якось вийдеш? Прогуляємось? - він несміливо, але щиро усміхнувся.

Його лагідна усмішка намагалася розтопити кригу тривоги, що огорнула Галину.

Максим був темноволосим хлопцем із синіми, як ясне небо очима. Одноліток Галі, він із дитинства товаришував з нею та її сестрою Олею. У ньому відчувалася особлива внутрішня сила — не лише фізична, яку він щодня проявляв, допомагаючи батькам по господарству, а й моральна. Надійність, спокій і щирість — це все було про нього.

З ранніх років вони разом ходили до школи, гуляли в саду за домом, ділили дитячі радощі й прикрощі. Максим давно відчував до Галі щось більше ніж дружбу, але не наважувався відкрито зізнатися. Постійно відкладав цей момент, сподіваючись на слушну нагоду. І зараз, коли Галя переживала важкий період, йому здалося, що саме час підтримати її й нарешті відкрити серце.

- Максиме, я з радістю, - сумно відповіла Галя, опустивши очі. - Але в мене дуже багато роботи по господарству вдома, тому не можу обіцяти найближчими днями. Колись обов’язково прогуляємось.

Її голос звучав тихо, майже відсторонено. Не було ані тіні радості, яку Максим сподівався почути. Та він подумав, що її сумний настрій через похорон і загальну пригніченість сьогоднішнього дня - невчасно запросив.

“Коли ж ще запросити, як не сьогодні? Вона зовсім останнім часом не виходить з дому”, - подумав Максим, але його очі засяяли теплою надією, а серце сповнилося очікуванням майбутньої зустрічі з Галею.

Максим несвідомо простягнув руку до Галі, ніби хотів узяти її долоню у свою - зігріти теплом, розвіяти тугу, подарувати хоча б мить спокою. Його рух був інстинктивним, щирим, але раптом він зупинився...  До них підійшли сусідські дівчата — сестри - близнючки Іринка і Маринка. Вони прийшли висловити свої співчуття, адже щиро любили Мотрю. Сестри - близнючки так схожі одна на одну, що їх в дитинстві навіть батьки іноді плутали. Лише згодом навчилися розрізняти дівчат за маленькою родимкою: у Маринки вона була на щоці, а в Іринки — ні. Обидві були рухливі, жваві, з відкритими усмішками, світло - русявим волоссям та чистими блакитними очима, у яких завжди сяяла цікавість до життя. Вісімнадцятирічні сестри завжди вдягалися однаково, чим часто бавилися, змушуючи людей гадати, хто ж перед ними зараз — Іринка чи Маринка.

- Галино, ми дуже співчуваємо тобі і всій родині, - першою озвалася Іринка.

- Мотря була чудовою людиною: доброю, мудрою... Вона іноді нам гадала — і все збувалося. Не закривайся в собі, - промовила Маринка, легко торкнувшись Галининого плеча.

- Виходьте з Олею на вулицю. Нам вас так не вистачає, - додали сестри - близнючки і міцно обійняли Галину.

- Потрібно розібратися з усіма невідкладними справами по дому, відразу обов’язково зустрінемося. Я теж за вами всіма дуже сумувала, - тихо відповіла Галина.

Її голос звучав рівно, майже механічно. Думки були дуже далеко звідси — серед невідомих, тривожних запитань...

Насправді вона й справді сумувала за душевними розмовами, за простими теплими зустрічами з друзями. Та зараз її непокоїло зовсім інше — загадковий чарівний спадок бабусі та дивні події, які почали розгортатися навколо нього.

Ці несамовиті переживання вона не могла розповісти друзям. Принаймні поки що... Поки сама не розбереться, що до чого.