Розділ 12

Дорога до кладовища була важкою і довгою. Ірина не переставала голосити, а люди за нею хрестилися, плакали й шепотіли молитви. Коли похоронна хода зайшла через великі залізні ворота кладовища й труну опустили в яму, біль здався нестерпним. Ірина, кидаючи останню грудку землі, ледь не впала вслід у могилу, та її вчасно втримали сестри.

У цей момент Галя відчула, що хтось тихо підійшов ззаду. Обернувшись, вона побачила сиву бабусю в синій хустці. Та схилилася й тихим голосом промовила:

— Галю, співчуваю тобі й усій родині. Мене звати Ганна, я давня подруга твоєї бабусі Мотрі. Ми з дитинства дружили, та я рідко приходила до вас. Може, пам’ятаєш, ти ще зовсім маленькою була. До мене Мотря часто навідувалася разом з тобою. Якщо тобі знадобиться допомога — ось моя адреса, звертайся я тобі допоможу. Бережи те, що вона тобі залишила і себе бережи, - подруга Мотрі просунула Галині невеличку записку у руку.

Галя хотіла розпитати більше, що вона знає про бабусю, про спадок, про ті дивні речі, але, як тільки підняла очі, жінки вже не було. Вона зникла так тихо, як і з’явилася. Галя кілька разів озирнулася навсібіч, навіть питала в людей:

— Ви не бачили бабусю в синій хустці?

Та всі лише дивилися на неї здивовано:

— Яку бабусю? Тут нікого не було.

Серце Галі стиснулося ще дужче.

“Невже це було лише видіння?” - здивовано подумала Галя піднявши брови.

В руці дійсно була записка з адресою.

— Отже це не видіння, - упевнилася Галя й заховала записку собі глибоко за пазуху.

У цей момент над кладовищем піднявся легкий вітерець. Несподівано з неба посипався тихий мокрий сніг — наче останній подих зими. Весна вже стояла на порозі, але ці сніжинки падали на землю й одразу танули, ніби символ прощання.

Галя підняла очі й раптом завмерла. Біля свіжої могили Мотрі, трохи далі від людей, стояв чоловічий силует. Він був у довгому чорному плащі, на голові — чорний капелюх, обличчя приховувала тінь. На його плечі сидів чорний птах схожий на ворону, а поруч — великий пес із чорною шерстю. Чоловік стояв нерухомо, спостерігаючи за похованням Мотрі.

Галя відчула його погляд на собі, по її спині пробіг холодок. Вона зібралася підійти до нього ближче, та щойно рушила крок — постать швидко зникла між могилами й за кілька хвилин розчинилася за воротами кладовища.

— Дивно, — прошепотіла вона. — Наче він утікав від мене, можливо не хотів, щоб я його впізнала? Чому, хто це був? Можливо, я його знаю? - замислилась Галя, намагаючись згадати на кого він хоча б схожий, але нічого не згадала.

Вона ще довго стояла і дивилась на місце, де нещодавно стояла і спостерігала за нею чоловіча постать у чорному плащі. Відповідь залишилася в сніжному вітрі, що кружляв над кладовищем, і в чорних крилах птаха, який злетів у небо.