Розділ 11

Вже точилися останні приготування. Світло сонця проникало крізь вікна, але воно не могло прогнати гнітючу тривогу з дому. На похорон Мотрі зійшлося чимало людей — сусіди, далекі й близькі родичі, навіть ті, хто лише краєм вуха почув про її смерть. Здавалося, усе село вирішило провести мудру жінку в останню подорож.

Біля двору було чути голосіння, від якого мурахи пробігали по шкірі. Люди стояли купками, хрестилися, витирали очі краями хусток, обговорювали, якою ж доброю й справедливою була покійна. Галя стояла поруч із труною, наче прикута. Її серце було розбите, адже зовсім нещодавно вони з бабусею сиділи разом у тому чарівному саду, говорили, сміялися, а нещодавно вдома разом любили вечорами пити гарячий чай. В пам’яті оживали найдрібніші деталі — запах м’яти з бабусиної чашки, потріскування старої дерев’яної лави під ногами, тихе бурмотіння Мотрі, коли вона ділилася життєвою мудрістю.

З одного боку, Галя відчувала страшенний біль — уже ніколи вони не зможуть зустрітися з бабусею, вже не буде тих вечорів під зорями. Водночас у душі жевріла якась тиха втіха: уві сні Мотря здавалася щасливою, наче відійшла туди, де немає страждання, де їй добре. Усвідомлення цього трохи вгамовувало біль, але сум і туга не відпускали.

Галя згадала про дивні прикраси, які залишила в чаші зі святою водою. Серце стиснулося: щось у ній підштовхнуло перевірити їх просто зараз. Вона вийшла з кімнати, де люди прощалися, і попрямувала у свою кімнату. У кімнаті стояла напівтемрява, важке повітря пахло воском. Галя поглянула на чашу й завмерла. Святої води вже не було — чаша стояла суха й порожня.

— Який жах... навіть святу воду чарівні прикраси випили й так швидко, — прошепотіла вона, відчуваючи, як холодний страх стискає горло.

Прикраси лежали так само, але тепер здавалися ще небезпечнішими. Одягати їх вона боялася — щось підказувало, що робити цього зараз не можна. Галя обережно загорнула їх у вузлик разом зі шкіряним зошитом, заховала за пазуху й повернулася до людей.

У кімнаті, де лежала нерухомо Мотря, стояв плач; пахло свічками, було чути, як стиха зітхали й шепотілися сусіди. Одне за одним звучали слова співчуття:

— Яка ж вона була мудра жінка...

— Завжди поради давала добрі...

— Без неї тепер село не те буде...

Галя слухала й думала: якби ж бабуся могла почути все це, якби знала, скільки сердець торкнула своїм життям, але вона мовчала. Коли труну винесли, до двору приєдналося ще більше людей. Усі рушили за машиною під жалобну музику духових інструментів, що повільно везла тіло Мотрі до кладовища. Найбільше плакала її дочка, Ірина. Вона голосила так, що здавалося, серце розірветься від горя. У неї не залишилося нікого — батька вже давно не було, а тепер і матері. Галя з Олею підтримували її під руки, аби вона не впала, коли йшла за машиною на якій лежала непохитно Мотря.