Розділ 10

З першими півнями дім ожив. За вікном сяяло сонце, чисте синє небо простягнулося без єдиної хмаринки, неначе сама природа забула про нічні жахіття. Та легкість ранку зовсім не торкнулася сердець усіх мешканців дому.

Батько виглядав знервованим, під очима темніли кола від безсоння. Галя теж ходила бліда, мов тінь, а кіт Мурзик, зазвичай лагідний і спокійний, цього разу сидів у кутку з настовбурченою шерстю, здригаючись від кожного шурхоту. Лише мати та Оля мали вигляд тих, що спали міцно й солодко, ніби ніч у домі минула без найменшого потрясіння.

- Дівчата, чим ви там займалися цієї ночі? - сердито гримнув батько. - Цілу ніч гуркіт, ходіння по хаті... немов хтось навмисно мене будив!

- Я спала, татку, нічого не чула, - сонно протягнула Оля, розтираючи очі.

- Та я ж добре чув! - різко відрубав батько.  - Гупання, шкряботіння... Я ще сповна розуму! Не збожеволів!

Галя опустила очі. Її голос звучав рівно, але пальці нервово стискали поділ сорочки:

- Ми спали, батьку... Може, то кіт бігав?

Батько глянув на переляканого Мурзика і лише гірко пирхнув:

- Не кіт це. Після смерті Мотрі дім став іншим, - задумливо промовив він. - Немов щось пішло разом із нею, а натомість прийшло інше - неспокійне. Сьогодні її ховаємо... можливо, й справді то її душа блукає хатою, не може знайти спокою.

Усі замовкли. Його слова, хоч і звучали дико, здавалося єдиним поясненням нічного страхіття. Всі погодились, сьогоднішній похорон мусить поставити крапку.

Галя з Олею, залишившись удвох, поспішили до своєї кімнати. У кутку стояла чаша з водою, куди Галя вчора поклала бабусині чарівні прикраси. Серце дівчини билося швидше: сьогодні вона вже була готова одягнути їх і відчувала серцем, що вже настав час.

Щойно вона поглянула навколо, очі її розширилися від жаху і здивування. На меблях, де давно не витирали пилюку, з’явилися сліди, яких не могло залишити жодне звичайне створіння. Лапки, довгі, з величезними кігтями, вони пролягали хаотично по дерев’яній поверхні, наче невидима істота бігала тут всю ніч.

- Ти це бачиш? - жахнулася Оля.

Галя кивнула, її пальці торкнулися одного зі слідів - від дотику стало моторошно. Серце калатало ще сильніше. Істота, яка всю ніч лякала, залишила ознаки свого існування...

- Невидима істота... справді була тут, це не вигадка і не ілюзія... я її чула, - шепотіла Галя, її голос тремтів. - Вона і досі тут, - вона озирнулася по сторонах.

Дівчата взяли чашу з прикрасами, що стояла у кутку й сестри водночас розгублено завмерли.

- Як це може бути? - хором видихнули вони.

Чаша була порожня. Жодної краплі води. Дно сухе, наче там ніколи нічого не було. Прикраси лежали, мов живі, блищали під променями сонця.

- Галиночко, такі дива, - зворушливо прошепотіла Оля. -- Чарівні прикраси... п’ють воду. Я боюся за тебе. Може, не варто їх одягати? Невідомо, хто була та владна жінка з персня з магічними карликами. Нехай і далі лежать у бабусиній скринці.

Галя торкнула прикраси пальцями. Вони були крижаними на дотик, але загравали жовтогарячим і зеленим блиском, немов відгукувалися на її дотик. По тілу пробіг знайомий мороз, але вона згадала обіцянку, яку дала собі вчора. Щось непохитно підказувало їй: без них вона залишиться беззахисною.

- Ні, Олю, - твердо промовила Галя. - Я повинна їх носити. Відчуваю це.

Оля зітхнула й вмовляла майже благально:

- Тоді бодай покладемо їх у святу воду. Нехай до завтра полежать. Побачимо, що з ними буде.

Галя кивнула. Слова сестри здалися розумними.

- Добре, - погодилася вона. - Нехай так буде, але завтра... завтра я їх обов’язково одягну. Чарівні прикраси немов притягують мене своїм незвичним сяйвом. Дивно, куди дівається вода...? Цікаво, що буде завтра зі святою водою?

Дівчата обережно поклали незвичайні прикраси у чашу зі святою водою й рушили допомагати батькам із похованням Мотрі.