Розділ 8

Уві сні Галя опинилася в казковому неймовірної краси квітковому саду. Він був таким живим і яскравим. Вона йшла босоніж по м’якій зеленій траві, відчуваючи під ногами ніжний холодок ранкової роси. Краплинки блищали, немов дрібні самоцвіти, що розсипалися просто з небес.

Навколо виростали різнокольорові квіти. Вони плелися землею, розкривалися на очах, наче хтось невидимий торкався їх чарівною рукою. Одні ніжно - білі, інші — сині, фіолетові, червоні, золоті, кожна квітка випромінювала власне сяйво. Великі кущі вкривали простір густими суцвіттями, і навіть маленькі рослини на узбіччі стежки дихали особливою силою.

У повітрі стояв п’янкий аромат свіжої трави, квітів і прохолодної роси. Сонце сяяло яскраво, але його проміння не пекло - воно лагідно гріло шкіру, дарувало відчуття спокою і безпеки. Над головою розкинулося чисте, прозоре небо кольору блакитного сапфіра. Звучали фантастичні голоси пташок. Їхній спів зливався в неймовірну симфонію: тонкі трелі солов’я, дзвінки свисти жайворонка, легкий перелив зозулі.

Вона йшла далі зачарована красою, вдихала кожен аромат, намагалася вловити кожен звук. Раптом серед співу птахів вона почула ще інший звук — м’який плескіт води, ніби десь зовсім поруч маленький водоспад. Разом з ним долинала інша мелодія — ніжна, мелодійна, струнна. Вона нагадувала музику бандури.

Галя зупинилася, прислухаючись. Серце закалатало швидше. Хтось грав, і ця музика була такою знайомою, рідною, що аж мороз пробіг по шкірі. Вона рушила на звук, стежка вела її крізь квіткове розмаїття, і кожен крок наближав її до таємниці.

Коли вона нарешті вийшла до невеликої галявини біля водоспаду, очам своїм не повірила. На камені серед квітів сиділа її бабуся Мотря. На ній була довга біла сорочка, така чиста й світла, що здавалося вона випромінює сяйво. В руках бандура, а її пальці легко торкалися струн, вона грала ніжну музику, від якої серце Галини трепетало. Бабуся посміхалася. Обличчя було щасливим та спокійним. Зморшки, що в житті так виразно різали її риси, тут виглядали м’якішими. Очі сяяли любов’ю й теплом.

- Бабусю, - ледь чутно покликала Галя, не вірячи своїм власним очам.

Мотря підвела погляд від бандури й лагідно мовила:

- Я така щаслива, дитино. Тут так гарно… Я знову можу грати на своїй улюбленій бандурі. Давно вже не тримала її в руках, хіба що коли була набагато молодша. Поглянь, які довкола краєвиди, якій спокій...

Галя не витримала й підбігла ближче, відчуваючи, як щоки палають від радості, а її серце співало. Вона сіла поруч із бабусею, слухала її голос і музику, і все це було таким реальним, ніби вона справді знову з нею...

Та раптом у душі промайнула думка, від якої кров похолола.

- Бабусю, - Галя здригнулася. - Але ж... ти померла. Як ти тут зі мною розмовляєш?

Мотря поклала бандуру на коліна й подивилася у вічі Галині.

- Просто хотіла побути разом з тобою, — промовила вона тихо, ледь помітно посміхаючись. - Бо потім такої нагоди може вже не бути, - додала бабуся пошепки.

Галя широко розкрила очі, не було межі її здивуванню, але в неї було стільки запитань до бабусі... вона хотіла скористатися нагодою й запитати хоч декілька. Мотря ніби прочитала все по її очах і одразу відповіла:

- На твої запитання я не встигаю відповісти. Мій час перебування в цьому прекрасному саду добігає кінця. Час іти — по мене вже приплив човен.

Вона лагідно усміхнулася й ніжно взяла Галю за руку.

- Лише знай: я дуже рада нашій зустрічі. І я дуже люблю тебе, Галиночко, - сумно промовила бабуся. Її очі водночас світилися теплом і були сповнені смутку.

Очі Галини наповнилися слізьми, вона відчайдушно вигукнула:

- І я тебе люблю, бабусю!

- Будь сильною, - промовила Мотря. - Доброю, уважною і не бійся нікого. Ти навіть не уявляєш, яка ти сильна. У тобі більше сили, ніж ти думаєш. Вір у себе, і все у тебе вийде!

Галя хотіла ще щось сказати, та в цей час вона побачила, як по річці плив човен. Він тихо приплив до водоспаду. Мотря піднялася, взяла бандуру й сіла до човна. Перед відплиттям ще раз глянула на онуку, махнула рукою й усміхнулася так, що серце Галі розривалося від болю і радості водночас.

- Прощавай, моя люба! - лунав прощальний голос Мотрі.

Човен повільно віддалявся, розчиняючись у сяйві водоспаду.

- Ні! Побудь ще трохи зі мною, бабусю! - вигукнула Галя, простягаючи руки.