Розділ 6

Дівчина підійшла до чаши з прикрасами бабусі, які вона залила водою. Галя здригнулася... чаша майже висохла. Тонка плівка вологи тремтіла на дні, немов останній подих.

- Олю? Ти виливала з чаши воду чи пила з чаші? - покликала вона сестру.

- Ні, - здивувалася та.

Батьки також запевнили: ніхто не торкався. І всі однаковим дивилися непокоєм: вода зникла сама.

Галя шукаючи будь - яку допомогу звільнити своє подвір’я від дивних ворон, не вагаючись швидко одягла на себе чарівні прикраси й дістала старий зошит Мотрі.

Шкіра на палітурці була потерта. Вона провела пальцями по літерах, що давно стерлися, й відчула хвилювання. Раптом сторінки розкрилися самі, букви засвітилися. 

Спочатку одна сторінка засяяла жовтим яскравим сяйвом, як сонячний промінь. Потім інша сторінка - зеленим світлом, яке розтеклося м’якою хвилею. У Галі закрутилася голова, вона ледь утримала рівновагу. Перстень на її пальці, відповів світлу: камінь неначе ожив, засяяв, мов серце, що забилося в такт її власному.

Її охопив страх. Не перед воронами - перед собою. Вона відчула щось прокидається в ній, щось чуже й рідне водночас. Силу, що тягнулася з глибини крові, з роду. Очі Галі запалали жовто - карим і зеленим сяйвом. Вона ще намагалася стримати крик, та слова самі вирвалися назовні:

- Ворони геть! Геть, з мого подвір’я!

Це був не її голос. Сильний, владний, старший. Голос жінки, що прожила століття, чия сила тепер проривалася крізь неї.

Відлуння голосу пронеслося подвір’ям, ворони стихли. Хмара чорних крил завмерла. Тоді перстень спалахнув яскравим полум’ям і з нього вирвалися дві сяючі постаті. Одна - вогняна, жовтогаряча, мов жар- пташка у людській подобі. Друга — зелена, текуча, схожа на величезну живу краплю води. Вони рухалися блискавично швидко, мали вигляд немов маленькі карлики, але сповнені нечуваної сили.

Фігури кинулися на воронову зграю. Вогонь палав, вода лилася потоком. Птахи зчинили жахливий крик, чорна хмара ворон рідшала й танула. За кілька хвилин лишилося тільки неприємне нагадування — посипаний послідом двір, запах диму та вологої землі.

Чарівні істоти повернулися до Галі. Їхні силуети знову злилися в єдине сяйво, і перстень втягнув їх у себе. Все відбулося так швидко, що ніхто не встиг оговтатися, наче нічого й не було.

Батьки вбігли до кімнати, бліді, з широко розкритими очима.

- Що це було? Після смерті Мотрі дім наче не той, що був раніше. Що відбувається? - ледве прошепотів батько.

- Чий це був голос? То не ти, кричала, Галю! - додала мати, тремтячи.

Дівчина стояла посеред кімнати, налякана. Їй було страшно зізнатися навіть собі: голос справді належав не їй.

Галя стояла нерухомою ще кілька хвилин. Вона намагалася зібрати докупи розбурхані думки й впевнитися чи справді з нею все гаразд, чи не залишилося від сьогоднішніх подій глибших ран, яких око не бачить. Перед внутрішнім поглядом знову й знову виникали чорни крила, шумне каркання, ворожа темрява, що раптово впала на двір, і та неймовірна сила, яка піднялася в ній самій, коли здавалося б, не було жодного порятунку. Її руки ще тремтіли від напруги, а серце не вміщувало відчуття, що це все — не сон, не маячня, а реальність.

Вона тепер була впевнена: за нею справді стежать. Хтось десь у темряві знає про артефакти, що перейшли їй у спадок від бабусі, і не збирається так просто відступати. Сьогоднішня атака була лише випробуванням, але Галина вистояла. Її лякала невідомість - якою буде наступна магічна атака і з чим їй доведеться зіткнутися уже зовсім скоро.