Розділ 5

Ще вчора двір був закутий у важкі кучугури снігу, а сьогодні ранок був такий світлий і живий, що здавалося земля видихнула після довгої зими. Сніг зранку розтанув залишивши по собі дзеркальні калюжі, у яких відбивалося чисте синє небо. Сонце піднялося, тепле лагідне проміння торкалося дерев, повзло у кімнату.

Галя прокинулася від гучного крику півня. Вона поспішила й відкрила вікно та відразу відчула — це вже не зима.

“Нарешті прийшла весна!” - подумала вона, і на її обличчі з’явилась посмішка.

Життя ніби починається знову, і навіть вчорашня бабусина смерть, яка тиснула на душу важким каменем, здавалася менш болючою в цій прекрасній ранковій весняній красі. Вона чекала почути щебет пташок, адже весна завжди починалася з їхнього веселого співу, але цей чудовий ранок порушив дивний звук. 

Спершу дівчина подумала, що то просто вороння десь у полі перегукуються, але каркання ставало дедалі ближчим, голоснішим і глухим. І вже за декілька хвилин вона побачила, як з - за лісосмуги здійнялася велика чорна хмара — зграя ворон.

Їх було багато... занадто багато. Спочатку сіли кілька чорних птахів - на паркан, на дах, на дерева, але кожної миті з’являлися нові. Дерева всі перевантажені чорними воронами, гілки аж скрипіли під їхньою вагою. Земля, ще вчора вкрита білим пухнастим сріблястим снігом, тепер здавалась чорним килимом, що рухався й ворушився від сотень чорних пташок. Ворони не просто сиділи - вони каркали, перегукувалися, ніби сварилися між собою. Крик їхній заповнив увесь двір: заліз у хату, у вуха, у голову.

Галя озирнулася. У хаті, у темному кутку, стоїть труна з небіжчицею. Старенька Мотря, бабуся, що ще недавно гріла руки біля печі та любила пити гарячий чай, тепер лежала спокійна, холодна, мовчазна. 

Галя одразу згадала про бабусину скриньку, витягла її з під столу й розкрила. До неї блиснули стародавні срібні чарівні прикраси. Метал був старий, потемнілий, але в глибині срібла жили відблиски зеленого й жовтогарячого світла, яке сяяло з стародавнього каменю персня та сережок. Вона принесла з кухні глиняну чашу, налила до країв води й поклала туди чарівні бабусині прикраси, щоб змити з них старий пил. Метал зазвучав глухо, вода ледь гойднулася.

Галя знову глянула у вікно - там вже не залишилося вільного місця на землі. Ворони товпилися одна об одну, лізли на дахи і дерева. Вона кинулася будити Олю.

- Вставай! Швидше! Подивися у вікно! - трусила сестру за плече.

Оля сонно підвелася, але, побачивши, що коїться надворі, зблідла.

- Галю... що це? Як таке може бути? - її голос був тихим, ледь чутним.

- Не знаю. Ми маємо сказати батькам і якось вигнати ворон з двору. Якщо скоро прийде сусідка й побачить зграї ворон у нас у дворі вона злякається, втече і розповість усім сусідам що тут бачила, - стурбовано прошепотіла Галя.

Вони забігли у спальню. Батько уже сидів на ліжку, мовчки дивися у вікно. Мати стояла поруч, стискаючи хустку в руках.

- Іро, - тихо мовив Іван, не відводячи погляду. - Ти бачила таке колись? Як їх прогнати? Що будемо робити?

Ірина мовчала, її губи тремтіли.

- Не виходьте надвір! - нарешті вигукнула Ірина. - Закрийте всі вікна й вентиляцію! Якщо вони залетять у хату — все, нам всім кінець!

Чорний гомін знову здійнявся над двором, і здавалося, що навіть стіни хати трясуться від нього...

Ірина пробурмотіла, більше до себе:

- Їм щось потрібно... Але що? Чого вони хочуть? Може, вони голодні ? Може, їх треба нагодувати?

Її слова повисли у повітрі , як безпорадна надія.

Ворони сиділи на даху, паркані, деревах. Їх було стільки, що двір здавалося потонув у чорному морі. Вони не просто каркали - їхні голоси звучали наче прокляття. Вся родина намагалася знайти рішення, щоб подолати дивних ворон.

Галя шукала пояснення, але раціональних варіантів у голові не залишилося, а в грудях підіймалася сильна тривога. Вона розуміла, що воронам щось було потрібно. І раптом згадала, як бабуся попереджала: хтось пильно полює на її чарівний спадок.