Розділ 4

І тоді сестри почули тихий шелест на кухні, ніби легкий вітер торкнувся стін, але вітру тут не могло бути. Нікого, але щось невидиме рухалося по стінам і навіть по стелі. Шелест повторився і став гучнішим. Тепер він уже був схожим на подих вітру — радше на рух чогось невидимого, що ковзало по шпалерах, торкалося їх і сунулося далі вгору, до стелі.

Сестри заціпеніли. Вони чули цей звук виразно і він рухався. Кіт вискочив із темного коридору й знову вигнувся дугою, шипів і не відривав погляду від стін й стелі. Шелест уже був над ними. Він розповзався по всій стелі. Здавалося, що в хаті є щось невидиме: щось сунеться, повзає та ходить. Дівчата відчували, як коліна підкошуються, але вони не могли ні сісти, ні втекти. І тоді вони відчули його... Подих.

Спершу ледь відчутний рух повітря, наче хтось тихо пройшов повз. Потім — гаряче дихання прямо на шиї біля потилиці. Воно було справжнє, гаряче. Не уява, не примара. Серце гупало так голосно, що здавалося - його чутно на весь дім. Вони застигли, мов укопані, не наважуючись обернутися і зустрітися поглядом з істотою, що гучно блукала їхньою хатою. 

І в цей момент тиша перетворилась на щось живе. Невідомо скільки часу вони так простояли... наче сам час обвалився в небуття. Кожен звук, кожен подих здавалися моторошними, а страх стискав серце. Вони боялися зробити хоч крок, тремтливо прислухаючись до кожного шурхоту.

Раптом двері різко відчинилися, і на кухню увірвалася їхня мати — розпатлана, знервована, зі сльозами, що самі текли по щоках. Вона кинулася до сестер, обіймаючи так, ніби могла б притиснути їх до себе назавжди. І водночас дивні шурхоти, ковзання по стінах і стелі, які ще мить тому переслідували їх, зникли, наче їх і не було.

- Галю, Олю, - голос Ірини тремтів від розпачу. - Я так перелякалася! Ви не відповідали на телефон. Я дзвонила п’ятдесят разів! Чому не брали слухавку? Скажіть хоч одне слово, що з вами все гаразд. Що трапилось з бабусею? Невже її більше з нами немає?

Сльози текли по її обличчю, а серце стискалося від болю і жаху. Повідомлення про смерть Мотрі вбило її, це її мати — найрідніша людина, батько давно вже помер, але ще сильніше — мовчання доньок, що не відповідали на її дзвінки.

- Ви не відповідали. Я вже думала, що з вами щось сталося, - продовжувала Ірина, стискаючи їхні руки та обіймаючи доньок.

- Я бігла сюди, щоб якнайшвидше бути вдома. Чому ви такі бліді й перелякані? Що сталося? Ідіть до мене я вас ще раз обійму.

Галя і Оля поділилися тим, що відбувалося зранку: смерть бабусі, а потім... хтось невидимий гучно ходив по дому. Кожен крок і кожен звук — знак того, що вони не одні, але мати не повірила. Мотря лежала блідою і мертвою, тож усе здавалось лише кошмаром у головах дівчат. Невдовзі прийшов Іван. Почувши їхню розповідь, його лице неприємно скривилося і він скептично похитав головою.

- Ви щось собі надумали, - сказав він, але сам не міг позбутися відчуття, що тут щось не так...

Того дня кожному в цьому домі здавалося, ніби їхній дім змінився назавжди. Ніби щось зникло одночасно разом із Мотрею - і вже не буде так, як раніше. Вони ще не розуміли, що саме втратили, але серцем уже відчували: зникло щось найдорожче для всієї родини.