Розділ 2

Вранці батьки, Іван та Ірина, прокинулися ще по темному й тихо вирушили на роботу. Їм по сорок років: вони були ще молоді, але виглядали стомленими від тяжкої праці, а риси обличчя видавали напруженість і постійну турботу.

Іван, голова сім’ї, мав сірі очі, русяве кучеряве волосся та мускулисту статуру. Він дуже любив і поважав свою дружину, завжди дбав про сім’ю, навіть коли робота відбирала багато сил. Для нього сім’я стояла на першому місці після роботи. Він прагнув заробити якомога більше, працюючи гончарем.

Ірина, дружина Івана та мати Галі й Олі, мала густі чорні коси й очі — темні, карі, сповнені тепла й доброти. Вона була стрункою, полюбляла простий і зручний одяг для повсякденного життя. Працювала швачкою на фабриці - вміла шити дуже гарні наволочки, простирадла та підковдри. Ірина вважала, що найголовніше в житті - її сім’я. Вона любила Івана всім серцем, обожнювала своїх дівчаток і щиро раділа їхньому тихому щастю.

Почало світати. У кімнаті було тихо, тільки сіре світло просочувалось крізь щілини вікна. Галя різко прокинулася від відчуття - наче її шию тримала крижана невидима рука. Вона підскочила з ліжка, озирнулася, але навколо нікого не було.

“Знову дурний сон наснився”, — подумала вона і перевела погляд на сестру.

Оля спала спокійно, тихо сопучи. Спогад про ніч повернувся хвилею, і дівчина не витримала - босоніж побігла до бабусиної кімнати.

Мотря лежала на ліжку бліда, із зморшкуватим обличчям і тремтячими руками в напівтемряві. Вона дивилась на Галю, важким тихим голосом покликала до себе :

- Галю... дитино моя... підійди... сядь. Мені потрібно сказати тобі дещо важливе.

Галя, темноока дівчина з чорною косою та чорними глибокими, як таємнича безодня, очима, років вісімнадцяти, дуже схожа на свою матір. Обережно сіла поруч. Вона стискала бабусину холодну долоню, відчуваючи, як холодніє власне тіло.

- Ти особлива, - шепотіла Мотря, ніжно торкаючись її руки. - Наш рід обрав тебе. В наших венах тече кров козаків - характерників... їхня сила тепер належить тобі. Прийми її... якщо ж відмовишся, на твоєму шляху почнуться страшні випробування.

Дівчина нахилилася ближче, бо голос бабусі був, мов подих.

Мотря обережно підсунула старовинну скриньку, вкриту дивними різьбленими візерунками. Усередині блиснули срібні прикраси: перстень й пара сережок із теплим жовтогарячим та зеленим блиском у камінцях і товстий зошит у шкіряній палітурці.

У Мотрі першило горло, вона ковтнула води й продовжила:

- Перстень викриє брехню: камінь змінює колір, коли хтось говорить неправду. Сережки допоможуть побачити невидиме, а в зошиті найстаріші закляття нашого роду.

Галя тремтіла, уважно слухаючи.

- Бабусю... а якщо я не зможу?

Мотря ледь усміхнулася, стиснула руку Галі так сильно і боляче, що дівчина аж скрикнула.

- Це твій обов’язок, дитино, - бабусин голос бринів низько. - Твої неспокійні сни не випадкові. Кімната, де ти зараз спиш, була добудована пізніше до хати. Твоє ліжко стоїть саме там, де колись було наше родинне кладовище.

Галя здригнулася. Їй раптово здалося, що холодна земля простягається крізь підлогу і торкається її босих ніг.

- Раніше своїх мертвих пращурів ховали прямо у дворі, біля дому, - продовжувала бабуся і голос її став ще нижчим, хриплим. - Під твоїм ліжком спочивають пращури, ти спиш на їхніх кістках. Вони з’являються тобі в снах не даремно - вони попереджають.

У дівчини перехопило подих. Вона згадала сни, що мучили її ночами: чужі обличчя, чорні очі, шепіт, який вона не могла зрозуміти.

Бабуся замовкла, наче збираючись із силами. Її голос став ще хрипкішим, здавалося їй було вже важко говорити:

- Але, пам’ятай... На ці артефакти полює ворог. Є той, кому бракує лише цих речей... і він стане найнебезпечнішим за все, що ти здатна уявити! Він може підійти близько... навіть через тих, кому ти довіряєш. Будь дуже уважна і обережна.

Мотря важко зітхнула й заплющила очі. Її пальці ще тримали руку Галини, та поволі розслабилися й безсило впали.

У кімнаті стало страшенно тихо, що тиша різала вуха. Галя сиділа нерухомо, не відводячи погляду від бабусі. Їй було важко усвідомити все, що сталося щойно на її очах. Смерть завжди здавалась чимось далеким, абстрактним, чужим. Вона була чимось, що відбувається з іншими - у книжках, у старих історіях, які розповідали сусіди. Щойно голос, трохи хрипкий, але такий рідний, кликав її до себе, а тепер тиша обволікала кімнату.

Все відбулося раптово і надто швидко, і серце її стискалося від передчуття змін, до яких вона зовсім не була готова.