Розділ 1

  На Чернігівщині, серед безкраїх лісів і полів, з прадавніх часів стояло стародавнє поселення. Місцеві жителі з покоління в покоління мешкали в хатах своїх пращурів. Часом люди помічали, що в деяких сусідських оселях відбувалися речі, які вони не могли пояснити чи збагнути.

У просторому будинку з власним великим подвір’ям та господарством мешкала сім’я Шило. Надворі стояла зима: рано настають сутінки, й усі вже поснули. Лише бабуся Мотря сиділа біля грубки худенька, старенька жіночка із сивою косою. Її темні, проникливі очі, сповнені мудрості, здавалися здатними бачити те, що приховане від звичайних людей. Вона підкидала дрова, сьорбала гарячий чай і щось наспівувала — чи то пісню, чи то якусь молитву. За вікном зима, завірюха намела великі кучугури снігу, поле вкрилося сріблястим сяйвом під промінням повного місяця. Час від часу у далечині гуркотіла залізниця. По інший бік поля темніла густа лісова посадка, до якої бабуся Мотря суворо наказала своїм онучкам Галині та Олі ніколи не ходити.

Батьки дівчат, Іван та Ірина, спали, як і молодша Ольга, і навіть їх улюблений рудий кіт Мурзик згорнувся клубочком. Та Галі щось заважало заснути. Мабуть, то був дивний спів бабусі, який із кожною хвилиною ставав схожим на шепіт - закляття. Голос Мотрі ставав дедалі гучніше, ніби вона щось вигукувала чи з кимось розмовляла невидимим.

Галя більше не могла лежати спокійно у ліжку. Її серце калатало, але цікавість перемогла страх. Вона тихесенько злізла з ліжка і навшпиньках підкралася до кухні. За дверима дівчина застигла там де була. Бабуся схилилася над грубкою, і полум’я, немов живе, слухало її слова.

Вона проказувала :

- Вогню, наш хранителю, відкрий шлях нашим пращурам, покажи лице того, що носив силу характерника.

Раптом полум’я в грубці спалахнуло дуже яскраво, вогняні язики злилися воєдино, і з вогню виринула велика голова - стареча, з довгим вусом і вогняним поглядом. То був дух пращур, козак - характерник. Його чоловічий голос лунав не звичайно, гучно змішуючись із потріскуванням дров:

- Мотре, пора! Твій час добігає кінця. Передай силу далі, аби рід наш не згас. Перстень, сережки і шкіряний зошит — Галині. Нехай навчиться, бо прийдуть темні часи, і лише вона зможе вистояти.

Бабуся схилила голову, ніби слухаючи наказ, і повільно підняла зі столу важку старовинну скриньку, вкриту дивними різьбленими візерунками, в якій зберігались: старий срібний перстень і срібні сережки з камінням, що відлунює жовто - гарячий і зелений блиск, та невеликий, але товстий шкіряний зошит із закляттями.

Галя закрила рота рукою, аби не зойкнути. Вона зрозуміла - ці речі призначені для неї. 

Голос з вогню далі продовжував :

- Розкажи Галині про ворогів нашого роду. Щоб вона знала, як діяти, коли настане час. Я не можу довго залишатися в цьому світі, важко... цей світ забирає багато моєї сили, мені вже пора повертатися. Але запам’ятай — поклич мене, і я почую, де б ви не були. Завжди допоможу. Радий був побачитися.

Вогонь знову заграв сліпучим спалахом, полум’я з дровами добряче тріснуло, великі язики заховались у грубку і заспокоїлись. Лише тихе потріскування дров нагадувало, що дивне видіння щойно було реальністю. Серце у дівчини ще калатало, але вона розуміла: вона точно все бачила і чула на власні очі і вуха. Галя тихесенько повернулася до свого ліжка й намагалася заснути.

Вона завжди дуже погано спала у своїй кімнаті: їй снилися нічні кошмари та страхітливі образи. Часто вночі вона навіть кричала уві сні та падала з ліжка, а прокинувшись на підлозі, не пам’ятала, що їй снилося, лиш відчувала, що пережите було дуже страшним. Після цього дивного видіння на кухні Галя подумала, що не зможе заснути до самого ранку, але щойно прилягла, знесилена від усіх своїх тривожних думок, одразу заснула.