Таємниця Білого Крука

 — Багато таємниць розповів я вам, дорогі мої приятелі. Кожна з них несе в собі життєву мудрість, що неодмінно стане колись у пригоді. Та є таємниці, які найближчі моєму серцю і які я можу розкрити без остраху, що зраджу чужі секрети. Можливо ви самі розпізнаєте їх? Не дізнаємося поки не спробуємо. Тож будьте уважні, не упустіть головного серед тисяч слів.

   Поміж гілля високої старої липи, що росла осібно на окраїні прадавнього лісу, темніло кострубате кубельце. Здалеку воно скидалося на купку хмизу, котра хтозна-як потрапила на таку височінь. Насправді ж «купка» була затишним гніздом двох круків. Дбайливо вимощене всередині сухою травою й пір’ям, воно захищало від холоду та вітру п’ятірку блакитних, всипаних сірими цяточками, яєчок і їх маму. Багато днів і ночей вона вигрівала яйця в гнізді теплом свого тіла, а батько крук приносив їй поживу, оберігав спокій сім’ї.

   І от одного березневого ранку шкаралупа на яєчках почала тріскати, а крізь дірочки визирнули дзьобики крученят, відтак і голівки понаставляли. Трохи згодом пташенята зовсім звільнилися від тісної шкаралупи, розправивши слабосилі крильця й лапки.

   Багато хто вважає маленьких крученят незугарними. Ніде правди діти, вони ж бо вилуплюються на цей світ голенькими, лиш подекуди вкриті благим пушком. Їм не змагатися в миловидності з жовтенькими курчатами чи каченятами. Але для кожної мами її діти наймиліші, тож кручиха не могла натішитися п’ятьма своїми пуцвірками. Одне тільки бентежило її – найменшеньке крученя, що вилупилося з яйця останнім, було надто вже бліденьким.

   « — То мені лише здається, — заспокоювала себе Кручиха, — от почне пір’я пробиватися, тоді й побачимо… Може буде чорнішим від смоли».

   Але її сподівання не справдилися. Перше пір’ячко пташенятка було таке ж біле як і перший сніг.

— Кхе, кхе, ось так, дорогі друзі, я завдав клопоту своїй любій матусь, щойно з’явившись на світ. Адже ви здогадалися, хто був тим білим крученям? І хоч те, про що я розповім, відбулося дуже давно, та в моїй пам’яті збереглося усе до найменших дрібниць.

— Бідолашна наша дитина, — шепотіла мама, гадаючи, що ми вже поснули, — і як то йому житиметься у чорній зграї?

— Час покаже, люба, час покаже… — стиха відповідав батько, і я чув у тій відповіді гіркий смуток.

   З дня у день ми росли й набиралися сили. Коли на деревах розпустилося перше листя, а сонце зігріло землю теплими весняними променями, мама з татом заходилися вчити нас літати.

   Ех, що то були за відчуття! Висота лякала, страшно було вперше відірвати лапки від краю такого рідного і безпечного гнізда. Але небесна блакить непереборно вабила, тож, затамувавши подих, ми змахували крильми вперше, вдруге і… летіли. Спершу незграбно, невпевнено, а згодом все краще й вправніше. Щоранку, розтинаючи прохолодне досвіткове повітря, ми вправлялися у польотах і згодом уже безстрашно ширяли по всіх усюдах. Виписували кренделя попід хмарами і пікірували униз так швидко, що наші серденька холонули, чи то від вітру, чи від захоплення.

   Ми росли ще тими шибайголовами: я, сестри Вара і Віра, та брати Карий і Ґедзик. Вони ж мене називали лагідно Білий. А мама то й зовсім пестливо кликала Білячком. Скільки забав ми вигадали разом, скільки збитків наробили? Хто тепер й порахує?! То були щасливі безтурботні дні. Але, на жаль, такі дні минають швидко й непомітно.

— Ти бачив, любий, — мовила одного вечора мама, — як високо уже злітають наші крученята! Четверо у небі як макові зернятка, а Білячок наче клаптик, відірваний від хмари.

— Ото ж бо й воно, — зітхнув батько. — Скоро осінь і весь молодняк зіб’ється в одну зграю. Боюся аби він і там не став «відірваним клаптиком». Мабуть надішлю я звіску про нашого Білячка Мудрому Ворону…

— Почекай ще, — бриніла надія в голосі мами, — він так добре ладнає зі своїми братами й сестрами, може так буде і в зграї?

— Ладнає, бо ми – сім’я. В сім’ї люблять не за щось, а попри все… Зграя ж – не сім’я, там свої закони.

   Більше батьки не говорили про наше з’єднання з новою зграєю. Але чим холоднішими ставали ночі, тим більше смутнішав погляд матусі.

   Коли ж літечко перекотилося за обрій, поруділо листя на каштанах, а ранковий приморозок посріблив прив’ялу траву, батько зібрав нас усіх і мовив:

— Діти мої, час вам відлітати із батьківського гнізда і приєднатися до зграї молодих круків.

—  Але для чого, татку? Нам так добре разом, — розхвилювалася Віра. В її чорних очах зблиснули слізки.

— Звісно добре, донечко, — поспішив заспокоїти її тато. — Але ви мусите жити у гурті таких самих молодих птахів, аби вчитися добувати харч, вправлятися у майстерності польоту і там, у небі, одного дня знайти собі пару. Створити власну сім’ю, як от ми з мамою, привести на світ діточок.

— Ваш відліт зовсім не означає, що ми більше не побачимося, — додала мати. — Рідне гніздечко завжди чекатиме на вас. Тут, найдорожчі мої, вам завжди раді.

   Добре пам’ятаю той похмурий дощовий день, коли із сестрами та братами я приєднався до великої зграї молодих круків, котрі вилупилися тієї ж весни, що й ми. Тоді наше життя дуже змінилося, а моє й поготів.

   Через біле пір’я і люди, й звірі, і хижі птахи бачили мене здаля, а відтак звертали увагу на всю зграю. А це, скажу я вам, у дикій природі дуже небезпечно. Тому кожен намагається бути непомітним і для здобичі, і для хижака. А тут тобі на, білий крук ходить по полю! Тож не лише соколи й яструби, а й навіть старі підсліпкуваті пси намагалися вполювати мене, не даючи  спокою цілій зграї.

— О це ж «пощастило» нам із побратимом! — нарікав раз у раз наш ватаг. — Таке більмо на всьому товаристві!

— За що нам це нещастя? Чим ми його заслужили? — ґелґотіла решта птахів.

— Ану не займайте Білого!

— Замовкніть пройдисвіти! — обурювалися Карий і Ґедзик, захищаючи мене.

— Хіба він винен, що таким народився? — питала строго Віра. І молоді круки замовкали, бо Віра росла несказанною красунею, і багато хто зі зграї мріяв бути із нею у парі, тож не насмілювалися перечити.