Історія одного хідничка

 — За багато років я зробив цікаве спостереження: все, що з’являється у цьому світі, має власну долю, власний шлях у житті, який треба пройти. Не важливо, чи ти поважна особа, чи птах, ось як я, чи, навіть, звичайнісінький хідник. Чував я про долю одного Хідничка. І був щиро здивований, що його історія виявилася такою хвилюючою.

    Хідничок почав свій шлях на цій землі, будучи ще зовсім не схожим на себе. З малого зерня він проростав на полі у високі зелені коноплі. Тягнувся до сонця, грівся під променями, вмивався росою і пив літні зливи досхочу.

   Та одного дня прийшли люди. Вони зібрали коноплі, пов’язали в снопи і понесли геть із рідного поля. Відтак, замочили їх у річці й притиснули камінням, щоб течія не забрала. Довго лежали стебла у воді, розмокали. Коли ж їх витягли, то, висушивши, заходилися м’яти, бити і чесати. Ой і неприємно було терпіти усе це, але, необхідно. Бо коли коноплі побили й вичесали, то зайве відділилося від них, а залишились міцні волокна зі стебел – прядиво.

   Його старанно зібрали і сховали у темному сухому закутку.

   Довгенько прядиво не бачило сонця. Сумувало за теплим промінням, літніми зливами і журилося, чи не забули часом про нього.

   Та господиня не забула. Витягла прядиво із закутку коли на дворі була вже зима. Сонце світило високо і майже не гріло, навкруги блищав білий сніг, рипів під ногами господині.

   Прядиво занесли в комору. А ввечері посходилися жінки й дівчата. Співали, сміялися, жартували і пряли на веретена нитки — пряжу.  

   Пізніше, частину тих ниток пофарбували у червоний, а більшу половину залишили нефарбованою. Коли фарба висохла — пряжу приладнали на верстаті й зіткали красивий хідник з червоними смужками і рябенькими торочками.

   Та дарма, що Хідничком назвали, бо постелили його не на підлогу, аби м’якше було ходити, а на широку лаву біля столу. Позбігалися діти: гладять ручками, пальчиками колупають. А господиня наказує:

— Обережно, діти, не колупайте, ниток не висмикуйте. Це ж плід важкої праці людських рук.

   Малята відійшли. Але, щоразу, коли сідали на лаву, гладили рученятами Хідничок, милувалися ним, старанно визбирували кожну крихточку поміж ниток.

   Всю зиму Хідничок пролежав на лаві. Слухав шурхотіння вогню в печі й казки старенької бабусі, котрі вона діткам розповідала, милувався вправною господинею, що поралася біля кухні, мріяв про весняне сонечко, про його золоте проміння, про небесну блакить, у яку закохався ще в полі.

   І нарешті весна прийшла. Заспівали птахи за вікном, потекли струмки, а таке довгоочікуване сонечко щоранку зазирало у вікно і пестило Хідничок на лаві своїм теплом.

   Якось зранку господиня промовила до старшої доньки:

 — Випери, доню, хідник з лави.

   Донька взяла Хідничок і понесла на річку. Прала, полоскала, а він мало не сміявся від лоскоту, котрого завдавали ніжні дівочі руки і стрімка течія.

    «Який чудовий цей світ! — думав Хідничок. — Добре мені бути тут, серед такої краси. Не так давно у цій річці мочили коноплі, в стеблах котрих я був роздроблений на волокна. А зараз он я який! Ціленький, красивий, міцний, червоною фарбою підмальований. Господарі милуються мною, люблять і бережуть».

   Поки Хідничок так собі міркував, дівчина випрала його, принесла на подвір’я і залишила на плоті сушитися.

   Висить він, сушиться, а на нього мухи сідають.

 — Ану геть від мене, паскудниці! Я випраний, чистенький, а ви замастите мене зараз своїми лапками немитими.

— То й що? — задзижчали мухи — Нам байдуже.

— Чого ви взагалі до мене причепилися?

— Між твоїми ниточками залишилося повно крапель річкової води, от ми і п’ємо.

— Пийте собі з калюжі! Там вам, нечепурам, місце!

— Ха-ха-ха! — зареготали мухи. — У нас немає місця. Ми самі собі господарі. Вчора сиділи на купі перегною і там живилися, завтра сядемо на весільний каравай і там поживимося! А твоє місце там, де тебе постелять. Вчора був на лаві, нині висиш на плоті, завтра кинуть під ноги, тоді й подивимося, хто з нас нечепура!

   Злякався Хідничок, а що як і справді господарі під ноги кинуть?

— От халамидниці! — гримнув спересердя. — І не гидко вам на перегній сідати з власної волі?

— Ні, не гидко! Де є пожива, там нам і добре!

   Довго мухи надокучали Хідничку, аж поки горобці не прилетіли.

— Цвірінь! Цвірінь! — застрибали вони по Хідничку. А з Хідничка у пилюку на дорозі «плиг, плиг». Борсаються у пилу, пір’ячко розпушують, крильцями тріпочуть. А тоді знову на Хідничок «скік».

— Забирайтеся звідси! Я чистенький, щойно випраний, а ви зараз вимастите мене дорожньою пилюгакою.

— То й що? — здивувалися горобці. — У пилюці купатися приємно й корисно! Бо й кліщі, і блохи, і воші з пухоїдами її не терплять. Так ми усіх шкідників позбуваємося.

— Мені це не згодиться, бо не маю ні бліх, ні вошей! — насупився Хідничок.

— Як не маєш, то матимеш! — взяли його на сміх горобці.

— Ану геть, шибеники! Що ви всі мене лякати взялися?! Не буде у мене вошей, і під ноги ніхто не кине, бо я — плід важкої праці людських рук!

— Нам що до того? Ми не знаємо, що таке «праця рук». В нас і рук нема. Знайшли зернятко, з’їли і раді. А не знайшли, то іншим разом знайдемо. Так і живемо.

   Тим часом, господиня визирнула у вікно. Побачивши, як горобці по Хідничку товчуться, гукнула до старшої доньки:

— Поглянь, доню, чи не висох уже наш Хідничок.

Донька підійшла до плота, провела рукою по розігрітій на сонці тканині.

— Висох, мамо.

— От і добре. Склади його та заховай у скриню поки ще новий і гарний. Бо, відколи сонце пригріло, дітлахи, як не в пилюці, то в багнюці, а то й в реп’яхах до комори летять. Знищать річ без часу!

   Так Хідничок опинився у скрині. Гірко і печально потяглися його дні. Бо навкруги буяла весна, а він ні цвіту яблуневого не бачив, ні солов’я не чув, ні сонечком не тішився. Лежав у душній скрині й марнував свій вік. Всі його дні і ночі злилися в суцільну темряву, навіть звуки ззовні рідко пробивалися крізь шпарки у товстих дерев’яних стінках. Тож Хідничок дуже здивувався, коли почув, що хтось шкребеться, добуваючись всередину: «шкреб… шкреб…». Спершу подумав, що то господиня про нього згадала й відмикає колодочку на кришці. Аж ні, миша вигризла дірку в кутку й прошмигнула у скриню.