Я зроблю для тебе все, що в моїх силах

Присвячено пам’яті казково талановитого художника і мужнього захисника Батьківщини Артему Червоноокому

—  В одному чудовому старовинному місті живе мій товариш Голуб. Воркітливий птах, скажу я вам. Хлібом його не годуй, дай розповісти усі місцеві новини. Коли випадає нагода, я із задоволенням залітаю до нього в гості. Любуюся містом з високого горища, де він мешкає, слухаю цікаві оповідки. Та не думайте, що Голуб — пустомеля. Він освічений птах із тонким естетичним смаком. Хіба може бути інакше, коли живеш неподалік художньої крамниці та ще й біля мансарди-майстерні молодого художника? Між іншим, одного разу Голуб повідав мені прецікаву історію, пов’язану з тією крамницею, її мешканцями та його талановитим сусідом. Гадаю, вам вона теж припаде до душі.

І

   Перший сонячний промінь позолотив черепицю на дахах старого міста. Як і кожного ранку, він зазирнув у вікно художньої крамниці. Пройшовся стелажами, закладеними різним приладдям для малювання. Лизнув мольберти й палітри, зблиснув на металевих тюбиках масляних фарб, позолотив усі пензлі, від найширших до тонесеньких, мов соломинка і, в решті решт, завмер у кутку біля полиці з полотнами й мастихінами.

   Промінь любив там зупинятися і слухати теревені однієї закоханої парочки.

  — Доброго ранку, моя білосніжна радосте, — шепотів до Полотна блискучий Мастихін.

  — Доброго ранку, — відповідало ніжним сонним голосом Полотно.

   Воно було натягнуте на підрамник і вкрите плівкою, аби ніщо не пошкодило ідеальної білизни поґрунтованої поверхні. І тільки промінь міг торкатися його, проникаючи крізь прозоре упакування.

  — О, радосте, як я заздрю ранковому променю, що вкриває тебе золотом коли йому заманеться. Усі мої мрії про те, що одного дня я сам зможу вкрити тебе яскравими барвами, квітами й травами, нічним зоряним небом, або ж морською хвилею із вітрильниками.

  — Колись так і буде. Не вічно між нами стоятимуть наші упакування. Тільки б не попасти до рук якогось нездари, котрий попсує нас, чи намалювавши абищо, закине на горище обростати павутинням.

— Не думай про погане, — поспішив заспокоїти Мастихін.

   Та не встиг він договорити, як у замковій щілині заскреготав ключ і до крамниці увійшов старенький продавець.

   Це був худий сивий чоловічок в окулярах із товстими скельцями, ще й трохи глухуватий. Тож Полотно і Мастихін могли б продовжувати свої любенькі розмови, не боячись бути почутими. Та вони не наважувалися. Лише дарували одне одному ніжні сором’язливі погляди й посмішки увесь день аж до ночі. А з першим променем сонця знову обмінювалися люб’язностями.

   Так тривало до тих пір, поки до крамниці не зайшов молодий художник. Він оглянув стелажі, а тоді сказав продавцю:

  — Мені потрібен широкий мастихін.

  — Що, що? — перепитав глухуватий старенький продавець. — Картин? У нас немає картин, юначе. Картину можеш намалювати собі сам. Глянь які чудові полотна я маю.

   Художник озирнувся і побачив широкий мастихін, а поряд із ним — полотно, не мале й не велике, а якраз таке, на якому його творча уява могла б почуватися вільною. І він купив їх обох.  

ІІ

   Щасливі й збентежені опинилися Мастихін й Полотно у майстерні художника. Це була невеличка, але світла й затишна мансарда. Її стіни рясніли полотнами. Декотрі з них були довершеними картинами, декотрі висіли ще недомальованими.

— Поглянь, моя радосте, як нам пощастило. Скільки яскравих красивих картин написав цей художник. Упевнений, що в його майстерних руках я зможу зобразити на тобі найкрасивіший пейзаж чи витончений портрет.

   Полотно розглянулося довкола.

— Цікаво було б дізнатися, що задумав художник? — прошепотіло схвильовано. — Мені б дуже хотілося щоб разом із ним ми створили нову чудову картину, розглядаючи котру, люди посміхалися б, а очі їх сяяли.

— Обов’язково! Усе так і буде, навіть не сумнівайся. І пам’ятай, що б не намалював наш митець, на тобі все виглядатиме чудово.

— Дякую, дорогий мій друже, як би там не склалося, ми разом, а це найважливіше.

   Тим часом художник переодягнувся і став до роботи. Він узяв велику палітру, витиснув на неї із різних тюбиків масляні фарби і почав наносити їх Мастихіном на Полотно. Мазок за мазком він заповнив фарбою всю його поверхню і лишив підсихати. А Мастихін витер змоченою в розчиннику ганчіркою і, поклавши на мольберт поряд із Полотном, пішов.

— Радосте моя, — озвався щасливий Мастихін, коли двері за художником зачинилися, — нарешті я зміг розфарбувати твою поверхню.

— Так, — мовило розгублено Полотно, — але поглянь на мене. Це те, про що ми мріяли? Він намалював квіти, море, чи зоряне небо?

— Я так горнувся до тебе, так старався, щоб фарби лягали рівними красивими мазками, що й не зауважив. Зараз подивлюся.

   Мастихін глянув на Полотно і в туж мить його узяв гіркий жаль. Частина поверхні була замальована сірим кольором, а частина — коричневим, і більше нічого. Жодних яскравих барвистих квітів чи білосніжних вітрильників, які він обіцяв намалювати ще у крамниці.  

— Ні… — понуро відповів Мастихін, — Це зовсім не те, про що ми мріяли. Кольори на тобі похмурі й невиразні.

— Але чому? — мало не заплакало Полотно. — Я ж пам’ятаю як художник витискав на палітру такі яскраві фарби: червону, зелену. І змішував, змішував, змішував…

— Все вірно. І змішавши їх, він отримав коричневий колір, а я спаплюжив ним твою білосніжну поверхню, — винувато сказав Мастихін.

— Як добре було в крамниці, — загорювало Полотно. — Я сяяло білизною. Щоранку сонячний промінь вкривав мене золотом. А тепер я справжнісінька нечепура.

— Ну, ну! Досить тужити, — намагався підбадьорити Мастихін. — Завтра усе налагодиться, ось побачиш.