Ти – золото

 — Погляньте но, друзі, на цей пожовклий сувій. Це не абищо. Колись мені подарував його Мудрий Ворон, мій учитель. Без зайвої скромності скажу, кхе-кхе, що я був кращим студентом свого курсу, тож мені випала велика честь зберігати історію, записану на цьому сувої і доносити її до людей. Історія ця непроста. Над її рядками іноді треба добряче подумати, щоб усе зрозуміти. Та ви, як я бачу, великі розумники. Тому слухайте.

I

   У прибережному річковому намулі тихої тінистої заплави, де швидка ріка вповільнює свій біг, зчинилася колотнеча.

— Знову осоружна Грудка заважає нам жити! — бідкалися манірні мушлі. — Ніякого спокою через неї нема.

— От вже ж набридла! — підтягували басом камінці. — Хоч би знати, що воно таке.

— Гей, бідо! Хто ти є?

   Відповіді не було. Маленька грудка лише важко зітхнула й подивилася крізь воду на небо:

   «Яка шир! Скільки місця є у світі. А я застрягла в багні, серед тих, хто волів би мене не бачити. Не пам’ятаю, відколи я тут, і не знаю доки… А найгірше – не відаю хто я. Ніколи в житті не зустрічала подібних собі».

— Вона ще й глуха до всього! — захихикали в’їдливі піщинки навперебій.

— Залізла у найм’якіший, найтепліший намул, — стогнали мушлі, — і сидить, не вступається. А хіба ми не хотіли б на сонечку поніжитися?!

—  Сьогодні сонце ще не показувалося з-за хмар, — відповіла нарешті Грудка.

—  У тебе на все є відмовка!

—  Та хіба ж я проти? — з цими словами Грудочка скотилася глибше у воду, звільняючи місце на осонні. — Прошу.

—  Ага, забагли ми після тебе туди моститися.

—  Отак щодня, — гули камінці, — накапостить, і байдуже їй.

—  Чим же я сьогодні встигла накапостити? — здивувалася Грудка.

—  Ще й питає! Поки донизу скотилася – воду скаламутила!

—  Так самі ж сказали вступитися з осоння.

—  Вона ніколи ні в чому не винна! —  ображено фиркнули мушлі.

—  Добре, що хоч не блищить сьогодні мов навіжена…

   Не встиг камінець договорити, як з-за хмарини визирнуло сонце й лизнуло променем Грудку. Та яскраво зблиснула.

—  Та вона знущається! — загалділи мешканці прибережного намулу. —  Зневажає нас!

—  Ця нікчема вважає себе кращою за нас усіх. Блищить тут, насміхаючись з порядних річкових мешканців.

—  Закидаймо її багном, щоб не виблискувала на всі усюди! —  вигукнула пихата мушля.

   Грудка спохмурніла:

— Що я вам поганого зробила? Чому ви так не любите мене?

— Бо ти не така, як ми! Ти геть інша!

— Хіба ж погано бути іншим? Не таким, як усі? Як на мене, добре, що ми різні. Від цього світ стає різнобарвним, цікавішим.

—  Ти глянь, яка премудра!

—  Може ти ще й розумніша за всіх? Нуж бо, друзі, кидайте у неї багно, подивимося, як тоді блищатиме.

— Ви можете жбурляти в мене намул скільки заманеться, — розсердилася Грудка, —  та це не знищить ні моїх міркувань, ні мого блиску. Бо я міркую й блищу не тому, що вважаю себе кращою за інших, а тому, що не можу інакше. Це від мене не залежить!

—  Що тут за ґвалт? —  втрутилася в суперечку річкова Хвиля, закрутивши вир просто над галасливою ватагою й розкидавши усіх в різні боки.

   Її голос був схожий на шум водограю. З кожним словом Хвиля крутила вир за виром, розбурхуючи усе довкола, зміщуючи камінці, пісок, мушлі. Вона була холодна, різка й свіжа водночас. Грудка впивалася гуркотом хвилі:

   «Як приємно… — думала вона, —  як чудово почути голос когось, хто не провів усе своє життя в багні, повільно обростаючи водоростями». Грудочці закортіло поговорити із Хвилею, але вона сховалася за великим каменем, не наважуючись озватись.

—  Що за ґвалт, я питаю?! — повторила гучніше Хвиля, обертаючи-обмацуючи кожен камінець, ракушку й перекидаючи пісок.

—  Це не ми, пані… —  забелькотіли перелякані піщинки.

—  Це все вона, — заскиглили мушлі.

—  Хто «вона»?

—  Химерна блискуча Грудка. — тарахкотіли камінці. — Вона щодня капостить, не дає нам спокою, виблискуючи без упину під сонцем й під місяцем.

— Заберіть, пані хвиле, звідси пихату нахабу, — попросили манірні мушлі.

— Покажися, таємнича Грудко! — прогуркотіла Хвиля. Вона любила все нове й незвідане. Їй захотілося познайомитися із загадковою блискучою грудочкою. Але та не поспішала озиватися.

—  Чому ти не відповідаєш? Невже й справді така пихата, як про тебе говорять? — спохмурніла Хвиля.

—  Ні…— почувся голос з-за каменю. —  Просто… Я не сподобаюся вам.

—  Це ще чому? Кажи но, хто ти така?

—  Мені й самій це невідомо. Всі кличуть мене Грудкою, коли не дражнять образливими прізвиськами.

—  Хм. Я бувала у різних краях, багато бачила грудочок на своєму шляху. А раптом, ти схожа на котрусь із них. Покажися, можливо, я знаю хто ти.

   Грудка невпевнено викотилася з-за каменю й зблиснула на сонці, як промінець надії, що оселився в ній самій: «Може, дізнаюся, нарешті, хто я у цьому великому світі!»

   Хвиля закрутила вир над грудкою, звільняючи її від прибережного бруду. Та заблищала, як ніколи яскраво.

—  Ось тобі й на! — здивувалася Хвиля. — Так ти ж – золото!

—  Золото? — перепитала Грудка.

—  Бідолашна. Звісно ж, ти не можеш не блищати!

—  То я вам подобаюся?

—  А чого б ти мала мені не подобатися?

—  Ну… Раніше мене ніхто не любив…

—  Бо ніхто з твоїх знайомих не здатен був оцінити тебе належним чином. Їм до вподоби лише м’яке тепле багно. Гайда зі мною туди, де тобі будуть раді!

   Хвиля підхопила Золото у вир, підійняла над здивованими мешканцями річкового намулу і понесла за течією.    

II

   Золото було у захваті. Воно котилося дном у швидкому потоці бурхливої ріки, і, натрапляючи на підводне каміння чи у вир, зринало до самої поверхні. Тоді Золотко могло розгледіти височезні кедри та ялини, диких звірів, птахів, неприступні сірі скелі, що нанизували на себе хмари, і ще багато з того, чого не видно було із заплави. Такий розмай перехоплював подих.