Марта і чарівна квітка

—  Чи чули ви колись про співочий народ? Це красиві, працьовиті й радісні люди, котрі, що б не робили, співають пісень. Є в них веселі, бадьорі, радісні пісні, є замріяні й сповнені кохання, задумливі, глибокі, а є й тужливі, сумні. На усі випадки життя – своя пісня.

   Треба визнати, що, живучи у такій стороні, важко не співати. Тут тобі й гори, і бистрі ріки, і море, й родючі поля, всього вдосталь.

   Та от біда. Зовсім поряд, на землях, що рясніли болотами й дрімучими вогкими, лісами жив інший народ, що споконвіку прагнув заволодіти чудовими родючими землями, горами й ріками. А найбільше прагнув заглушити невгасиму пісню своїх сусідів, бо від роду мешканці боліт були понурими, заздрісними й лихими, весела вдача інших дошкуляла їм.

    Тож співочий народ раз у раз мусив воювати із загарбниками. Багато захисників гинуло на війнах, залишаючи вдома безутішні сім’ї, які, по важкій втраті, не могли більше співати веселих пісень, лише сумних і тужливих, а то й зовсім ніяких, допоки серце не загоїться…

   Перебуваючи в тих краях, я став свідком зустрічі звичайної дівчини із незвичайною квіткою. А такі зустрічі, скажу я вам, випадковими не бувають. Тому ця історія варта вашої уваги.   

   Погожого літнього дня гаєм йшла дівчина. Вона стиха наспівувала ніжну пісеньку і, підставляючи сонцю рум’яні щоки, всипані дрібними веснянками, насолоджувалася його теплом. Час від часу, дівчина звертала зі стежки до суничних галявин. Збирала ягоди в жменьку, а тоді відправляла до рота.

   У повітрі витав аромат розігрітого на сонці зілля. В траві метушилися жуки й цвіркуни, а понад ними гули джмелі та бджоли. Перелітали з квітки на квітку, збирали пилок.

   Дівчина теж походжала між квітами, обирала найкращі з-поміж  них і рвала для свого букету. Він вдався великим і пишним. Рум’яне дівоче личко пірнуло в  духмяний оберемок..

— Ах, які пахощі!

   Задоволена, вона пішла стежкою, що вже звертала із гаю в село. Аж раптом, під розлогою старою липою щось замерехтіло.

   То була чудова квітка. На її голівці тулилися десятки білосніжних пелюсток зі сріблястими прожилками, прикриваючи блискуче вічко.

— О це так диво, — прошепотіла дівчина, схилившись над небаченою досі

красою. — Ти будеш царівною мого букету.

   Вона потягнулася рукою до стебла.

— Не руш мене, Марто… — прошелестів тихий голос над травами.

   Дівчина відсахнулася.

— Хто тут?

— Це я, квітка.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Я багато чого знаю, багато вмію, а тебе прошу, не губи мене.

— Облиш, я зовсім не хочу губити тебе, лише взьму з собою додому в букеті квітів. Я поставлю усіх вас у глек з водою й милуватимусь разом з мамою.

— Не рви, — попросилася квітка, — в глеку я зів’яну.

— Ти й тут зів’янеш, — знизала плечима Марта.

— Так, але за сім днів, які дано мені на життя, у моїй голівці дозріють дрібні насінинки. Вітер розвіє їх гаєм, і наступного літа я відроджуся із кожної з них.

   Дівчина важко зітхнула, сіла поряд із квіткою і задумалася.

— Гаразд, я не займатиму тебе, не обриватиму твоє безтурботне життя. Мені б теж було за ним жаль.

— Ти наче заздриш мені, — посміхнулася квітка. — Але чому?

— Тому, що ти ростеш собі під липою, квітнеш у пишних, білосніжно-сріблястих шатах і ні про що не журишся. Ні про те, у що одягтися, ні чого б з’їсти, ні як перезимувати довгу холодну зиму. А от ми із матусею про все те журимося. Злидні обсіли нашу хату відколи батько пішов на війну і без сліду пропав.

— Ти ба… — квітка хитнула голівкою. — І давно це трапилося?

— Давно, я ще малою була. Відтоді материне серденько ніяк не гоїться, не співає вона жодних пісень. Її очі зблякли від журби, у косі з’явилася сивина. Іду от, несу їй букет. Може посміхнеться, може хоч на мить забуде про гірку втрату і осоружні злидні.

— Бачиш, як буває, — озвалася квітка по малій хвилі, — ти заздриш мені, а я тобі можу позаздрити.

— Чому ж це? — здивувалася Марта.

— Тому, що ти вільна і сильна. Можеш сама здобути усе, чого тобі бракує. Я ж — беззахисна бадилина, і одного поруху твоєї руки вистачить, аби зламати мене.

— Не бійся, — посміхнулася Марта, — Кажу ж, що не займатиму. Ще й липове гілля нижче прихилю, сховаю від дівчат, щоб не зірвали на вінок.

— Чому ти це робиш?

— А хіба жаль мені, коли моя сила слабшому в пригоді стане?

   З цими словами дівчина прихилила кілька розлогих липових гілок нижче до землі, ховаючи під ними квіточку.

— Дякую, Марто. Коли ти така добра до мене, то і я хочу тобі прислужитися.

— Нічого мені від тебе не треба. Живи свої сім днів, тішся сонечку.

— Гаразд, але нехай кожен день, котрий ти залишила мені, для тебе теж наповниться радістю.

—  Бувай! — дівчина змахнула рукою й побігла стежкою до села, а квітка залишилася погойдуватися від подуву полуденного вітерця під розлогою липою.

***

— Доню моя, — мовила мама, тільки но Марта ступила на поріг, — де ти так забарилася? Я ж тут місця собі не знаходжу!

— Збирала для вас квіти в гаю! Ось, тримайте.

   Марта простягнула неньці букет і змучене обличчя жінки поясніло.

— Спасибі, дитино. Хто ж іще порадує мене, як не ти? Сідай швидше до столу, бо каша холоне.

   Пообідали разом і пішли поратися по господарству. Воно було небагатим, та все ж треба і квітник доглянути, й городину прополоти, замести подвір’я, сходити до лісу по хмиз. За роботою минув день.

   А коли сонце запалило небо призахідним вогнем, Марта сіла на порозі своєї хати. «Як там квітка? — подумала, — Чи не зірвав хто? Чи не пошкодив? Завтра обов’язково піду і довідаюся».

   Стемніло. Місяць вигнав на небо отару дрібних зірочок.

— На добраніч, мамо, — мовила Марта, загортаючись у старе рядно, що було їй за ковдру.

— На добраніч, доню, — ледь чутно відповіла втомлена за цілий день мама.