За покликом серця

       — Я багатенько бачив у цьому світі дивних, химерних, чудернацьких сотворінь. Але найнезбагненнішими з них для мене завжди були люди. Досі в моїй голові не вкладається, як серед людей можуть жити такі, котрі за владу й багатство здатні погубити іншого, і водночас, на противагу першим, зустрічаються відчайдухи, ладні пожертвувати собою заради щастя багатьох.

   Ох люди! Ви усі такі однакові й такі різні… Історія, котру я зараз розповім, це доводить.

   Все почалося в день весілля короля і королеви. У великому розкішному палаці лунала музика, розважалися гості, а з ними радів і сам правитель. Ще б пак, на старості літ одружився із молодою красунею.

   Чорнява, рум’яна, струнка й доладна — любо подивитися! Із далеких заморських країв прибула вона, прийнявши пропозицію руки і серця могутнього короля.

   Довгі роки міністри вмовляли правителя одружитися, показуючи йому портрети найкрасивіших наречених з усього світу, та він і слухати не хотів. Все горював за своєю королевою, котра так рано пішла на небеса, залишивши його із сином в жалобі. Але, побачивши, одного разу, портрет чорнявої заморської красуні, король закохався й одразу ж відправив до неї гінців із пропозицією побратися. Панночка, довго не думаючи, погодилася і прибула з вірною служницею до палацу. Із посагу в неї була лише одна велика скриня, в яку вона нікому не дозволяла зазирнути.

    Молода королева приворожувала погляди весільних гостей, граційно кружляючи в танці. Наречений милувався коханою, а та ніжно всміхалася йому. Коли ж він відвертався, наречена потай спостерігала за сином короля.

   «Чарівний Амір, розумний і дотепний, сильний і відчайдушний!», — так говорили про принца дівчата усього королівства. «Йому немає рівних ні на балу, ні на лицарському ристалищі…» — перешіптувалися придворні красуні, опускаючи очі під пронизливим поглядом благородного Аміра.

   Але не чесноти молодого принца хвилювали кров королеви, не даючи відвести від нього позір, а важкі думки. Її наречений хоч і зажив слави й поваги свого народу, хоч і міцним виглядав та дужим, все таки був старим. І по його смерті престол неодмінно мав посісти спадкоємець.

   «Що ж буде зі мною, — думала королева, — коли Амір зійде на трон? Я нікому не дозволю порядкувати моєю долею! Тим паче юнакові, що переймається лише лицарськими турнірами. Престол має належати моєму синові, котрого я неодмінно народжу. А по смерті короля, сама стану правити усім від імені маленького принца».  

   Так думала королева і в день весілля, і ще багато днів по тому. Вона походжала мармуровими залами й коридорами, міркуючи, як їй позбутися головного претендента на трон. І врешті решт вигадала підступний спосіб.

   Якось на прогулянці в парку королева схвильовано почала розмову:

  — Ваша Величносте, серце моє, Амір уже досяг того віку, коли пора готуватися до правління державою. Чи не так?

  — Так, моя люба, — усміхнувся лагідно король. — Як добре, що Ви переймаєтеся моїм сином і майбутнім нашого королівства.

   «Ще б пак!» — хмикнула подумки королева і продовжила:

  — Мій друже, чи не здається Вам, що справжній правитель не з чуток повинен знати потреби простого люду, щоб керувати країною мудро і справедливо.  

  — Ви знову праві, мила моя, — погодився король.

  — А як юнакові дізнатися про все те у стінах палацу, купаючись у розкоші й гарцюючи на конях від ранку до вечора?

  — Що ж Ви пропонуєте?

  — Я довго міркувала і дійшла висновку, що, аби стати могутнім королем, Аміру необхідно пожити між простими людьми, дізнатися які біди й тривоги терзають їх.

  — Але це небезпечно. Мій син — спадкоємець, на нього можуть напасти вороги королівства.

  — Так, він спадкоємець. Проте — дужий і спритний юнак. Ще ніхто не здолав його в жодному поєдинку. До того ж, принц може подорожувати переодягнувшись в одежу міщанина, тоді його не впізнають.

  — В такому разі, нехай би взяв із собою кількох слуг.

  — Навіщо? — заперечила королева. — Що ж це за випробування буде, коли слуги кружлятимуть навколо Його Високості, догоджаючи йому?! Він мусить зробити все сам. Довіртеся, мій друже, своєму синові. Впевнена, що в нього все вдасться, бо ж єдина людина, котрій він поступається розумом, силою, мужністю і благородством — це Ви, мій найдорожчий королю!

   Солодкі слова коханої дружини затуманили розум правителя. Що б вона не говорила, усе здавалося йому вірним і справедливим, адже він щиро кохав її, а вона вдало тим користалася.

***

   Із саду долинали парубочі голоси. Принц вправлявся в стрільбі з лука разом із придворними. Аж ось по широкій алеї до юнацької когорти наблизився король зі свитою.

  —  Аміре, любий мій сину! — звернувся правитель. — Досить тобі витрачати свій хист намарно. Я хочу доручити тобі важливу справу.

  — Яку, батьку? — очі принца зблиснули радісним передчуттям пригоди.

  — Ти маєш вирушити у подорож нашим королівством, не видаючи свого високого походження, щоб дізнатися, чим живе, від чого страждає і радіє народ, для котрого ти станеш правителем.

   Амір низько вклонився батькові, кажучи:

  — Ваше слово для мене — закон. Я негайно збиратимуся в дорогу.

Принц поквапився готуватися до від’їзду, не вірячи своєму щастю. Адже він так давно мріяв випробувати свою молодечу силу далеко за межами палацу.

   Королева ж не марнувала часу. Вона відкрила таємничу скриню і дістала з неї маленьку пляшечку із отрутою. Зілля було такої сили, що могло змусити людину заснути вічним сном. Вартувало випити лише краплю.

   Обережно, кінчиками пальців королева взяла опуклу пляшечку і подивилася крізь неї на світло. Сонячний промінь пронизав зеленкувато-жовту рідину.

  — В цій пляшечці, — прошепотіла, — початок мого шляху до престолу, і кінець шляху Аміра… Шкода принца звісно, — додала байдуже. — Але, що вдієш?