Зазирнути у вічі дракона

—  Що не кажіть, друзі, а історії про драконів — одні з найтаємничіших. Людям так достеменно й невідомо, справжні ці істоти чи вигадані. Але ж то людям… Інші розумні створіння точно знають, що дракони були, є і завжди будуть. Хтось їх боїться, хтось поважає, а деякі навіть намагаються зазирнути їм у вічі. Про одного з таких диваків і піде мова.

   Із печери віяло холодом. Вона починалася глибоко в надрах землі й відкривалася світові у підніжжя височенної гори, наче чорна паща. І все ж, час од часу, звідти виривалося жовтогаряче полум’я. Це означало, що Нідхегг повернувся у своє лігво.

   Іноді можна було побачити і його самого. Величний страхітливий дракон злітав понад хмари, то пірнаючи у них задля забави, то падаючи стрімголов, склавши крила. Він розправляв їх раптово в останню мить над верхівками дерев прадавнього лісу, що розкинувся в улоговині пухкою зеленою периною, і знову мчав у височінь.

   Політ дракона заворожував кожного, кому пощастило спостерігати за ним. Багряні перетинчасті крила просвічувалися під сонячними променями, зелена луска, що вкривала голову, спину і хвіст, відблискувала сріблом, роблячи рухи Нідхегга плавними й граційними. Бузкові луски-пластини на шиї й грудях вражали глибиною кольору, яким не могла похизуватися жодна квітка. Очі ж його… Хоча ні, коли дракон злітав у височінь, очей не було видно, а зблизька ніхто не наважився б у них зазирнути.

   Нідхегг тримав у страху все живе навколо. Від його реву ріки вповільнювали свій біг, тріскало каміння, лущилася кора на вікових деревах. На узліссі біля лігва дракона росли найсмачніші ягоди, найбільші гриби, найдухмяніші квіти, та ніхто й не думав потикатися туди, боячись розгнівати Нідхегга. Так і жив він сам-один, не дозволяючи жодній живій душі наближатися до його печери.

   А далеко звідти, на іншому кінці лісу мешкали гноми. Вони були невеличкими на зріст, але дуже працьовитими й ретельними в своїх звичках та уподобаннях. Гном, який любив співати, міг робити це цілісінький день. Щоранку він розспівувався, тренувався, щоб з кожним разом співати все краще. Гном-різьбяр кожен свій виріб намагався зробити витонченішим за попередній. Гном-пекар постійно мізкував над створенням нових кулінарних шедеврів, якими можна було б здивувати усіх друзів й знайомих.

   Серед цієї старанної когорти жив гном на ім’я Дрімм. Він був зовсім юним, блакитнооким, рожевощоким і дуже допитливим. Дрімм не мав улюбленої справи. Тому інші гноми вважали його безталанним диваком. І все ж, Дрімм володів однією цікавою рисою. Він дуже не любив почуття страху. Тож, коли йому було страшно, Дрімм не тікав і не ховався, а йшов на зустріч тому, що його лякало, щоб дізнатися, що ж воно є. А коли дізнавався – страх зникав сам собою.

   Скажімо, коли посеред ночі Дрімм почув шурхіт у кутку, він не заліз під ковдру із головою, а запалив свічку і подивився, що ж це шурхотить. Побачивши, що його налякало мишеня – пригостив печивом і спокійно ліг спати. Коли ж одного разу злякався блискавки у негоду, то відкрив стареньку енциклопедію і прочитав уважно все, що було написано про блискавки. Тоді стало зрозуміло, що страхітливий спалах у небі, після якого чути гучний грім – лише природнє явище, і сидячи вдома, його не варто боятися. Дрімм заспокоївся і більше не тремтів від страху, коли за вікном вирувала негода. Так він і жив собі у лісі, в невеличкій затишній хатинці, не дозволяючи і найменшому страху оселитися надовго в його серці.

   Аж ось, одного разу, сталося жахливе. Був чудовий сонячний день. Дрімм із друзями працював у копальні, видобуваючи дорогоцінне каміння. Адже всім відомо, що гноми, незалежно від захоплень та уподобань, неперевершені ювеліри. Ватага пихтіла, гучно стукаючи кирками, що вгризалися у гірську породу. Та раптом ззовні пролунав страхітливий рев, що заглушив увесь шум і стукіт.

— Що це? — запитав Дрімм старого бородатого гнома.

   Але той не відповів, лише притиснув вказівного пальця до губ. Коли ж рев затих, допитливий Дрімм знову спитав:

— Дядечку, що це було?

— Не “що”, а “хто”! Це пролетів над копальнями грізний, страшний дракон Нідхегг. Він тримає в страху весь наш край, і біда тому, хто трапиться на його шляху.

— Колись я чув розповіді про дракона Нідхегга, — почухав потилицю Дрімм,—  але гадав, що то лише казки.

— Куди там! — старий гном здійняв кудлаті сиві брови так високо, що на його зморшкуватому чолі зморшок стало вдвічі більше. —  Нідхегг живе у глибокій печері в скелі, й нікому не дозволяє наблизитися до свого лігва. А коли хтось таки наважується — випалює вогнем вщент. Навіть місця мокрого від бідаки не залишає.

   Дрімм відчув, як змерзло нутро й затремтіли коліна. «О ні! — подумав він. —  Я не люблю цього відчуття».

—  А ви, дядечку, могли б мені розповісти, як дістатися лігва Нідхегга?

—  Нащо тобі це?!

—  Та, бачте, не хочу все життя ховатися, боячись випадкової зустрічі з ним. Краще піду, та й познайомлюся, а заразом попрошу, щоб не ревів так гучно, лякаючи всіх навколо.

   Старий гном всівся на камінь з несподіванки й обтер довжелезною бородою піт із чола. А оговтавшись, розсміявся так, що сльози зацебеніли щоками.

— Ви чули, друзі, що вигадав наш Дрімм?! Ха-ха-ха! Ой, не можу! Ой, лусну!

   Усі гноми в копальні зареготали.

— Нагадай мені, Дрімме, спекти тобі в дорогу чорничного пирога! — видушив із себе крізь сміх гном-пекар. — Не личить прийти на гостину до дракона із порожніми руками.

   Уся ватага так і взялася за животи.

— І то правда, — всміхнувся Дрімм, — обов’язково нагадаю.

   Насміявшись досхочу із вигадки юного товариша, гноми повернулися до роботи. І лише коли зорі мерехтливим стадом викотилися на своє темно-синє поле — рушили додому.   

   Всю ніч Дрімм не спав. Хоч його руки й ноги гули від важкої праці, та думки були напрочуд світлими.

   «Нідхегг. Цікаво, який він? Напевно кремезний, раз лякає усіх, мало не до смерті, одним лише ревом. Але навіщо? Для чого жахати інших, коли ти й так найсильніший і наймогутніший? Невже він справді злий і жорстокий? Що ж, тоді він і слухати мене не захоче, спалить дощенту як тільки вгледить!»