Ціна за друга

— Мені за своє життя у багатьох краях довелося побувати, у різних місцях пожити. Гніздувався і на горищі старого замку, і в горах, у містах і селах, але наймилішою домівкою для мене завжди був ліс. Адже в ньому живе незліченна кількість рослин, тварин і комах. Щодня тут стається стільки пригод, що вистачило б на товстезну книгу. Я ж розповім вам історію, яка трапилася у лісі цього літа і запам’яталася мені найбільше з усіх.

   Серед м’якої трави й моху дзюрчав чистий прозорий Струмок. Його бадьора швидка течія хлюпотіла весело й лунко, а промені сонця, що пробивалися крізь листя дерев, грайливо віддзеркалювались у потоці наче жаринки.

    Стежина Струмка пролягала між квітучими галявинами, кущами й чагарниками, поміж покрученим старезним корінням буків, грабів і дубів. Усі лісові мешканці раділи прохолодному Струмку і він також тішився усіма.

   Та найбільше полюбилася йому струнка молоденька Берізка. Вона стояла на краю лісу біля стежки, ніби зустрічала і проводжала усіх, хто приходив сюди по гриби та ягоди.

   Берізка теж дуже любила Струмочок. Вона була замріяною, мовчазною, а він — веселим і балакучим. Струмок розповідав Берізці безліч цікавих історій, лісових новин, живив її прохолодною водою. А вона, натомість, уважно його слухала (адже це теж дуже важливо — мати друга, який може вислухати), ховала його від сонячних променів під розлоге гілля. Так було відколи Струмок і Берізка пам’ятали себе й одне одного.

   Хтозна, доки все йшло б своїм плином, якби не настала жахлива спека. Вона тривала багато днів, надокучаючи лісовим мешканцям. А надто Струмку. Він змарнів, щодня ставав тоншим і тихшим.

— Що з тобою, Струмочку? — занепокоїлася Берізка.

— Усе добре, не хвилюйся, — кволо всміхнувся Струмок. — Просто мене випаровує сонце.

— Як це?

— Промені нагрівають мою воду і вона перетворюється на пару. А пара дуже легка, легша навіть за твоє листя, що тріпоче від подуву вітру, тому одразу ж підіймається в повітря і летить вгору до хмари.

— Ні! Я не пущу тебе до хмари, — заплакала Берізка. — Що я робитиму без тебе, струмочку? Я ж так тебе люблю!

— Не плач, моя люба подруго. Я полечу над нашим лісом, над горами й полями, побачу всенький світ, а потім повернуся дощем і все тобі розповім, — шепотів Струмок вже зовсім слабким голосом, ніжно всміхаючись.

— Не хочу я тих розповідей, будь поряд, не йди, я сховаю тебе від палючих променів.

— На жаль, ні ти, ні я не можемо нічого вдіяти… Так мусить бути… Небо кличе мене… — ледь чутно прошепотів Струмок.

   Берізка схилилася низько-низько над ним, намагаючись вберегти від сонця, та на його місці побачила лише вогку землю. Вона глянула вгору. В небі білим пуховим клаптиком пливла хмаринка, яку поганяв уперед вітерець.

— Струмочку! — зойкнула Берізка в розпачі, здійнявши до неба гілля.

   Звісно, ми б не почули цього зойку, адже звикли, що дерева тільки й уміють листям шелестіти та рипіти віттям. Але скажу по секрету, що кожен той рип, кожен шелест наповнений змістом. У ньому криються радість і туга, біль, страх, щастя, сміх. Все це можна почути, треба тільки навчитися слухати. Тоді, помітивши тривожний шелест листя, підхоплений різким поривом вітру, ми зрозуміємо, що бідолашне дерево тужить за кимось рідним й дорогим.

   Для Берізки потяглися довгі сумні дні. Ніщо її не тішило: ні співи птахів, ні пустотливий вітер, ні діти, що приходили до лісу по ягоди і милувалися нею, називали лісовою красунею. Й сонце більше не тішило Берізку, адже це воно відібрало єдиного вірного друга. Промені радше завдавали болю, нагадуючи про втрату. Вона воліла більше не бачити осоружного сонця й одного дня її бажання здійснилося.

   Якось, прокинувшись вранці, Берізка зауважила, що сонця нема. Усе небо затягли сірі важкі хмари. Кудлатими валунами вони скочувались докупи, гримаючи боками. Від хмар стало так темно, що ранок здавався вечором.

   «Я повернуся дощем…» — згадала Берізка слова друга.

— Гей кудлаті хмари! — гукнула вона. — Допоможіть мені, згляньтеся!

— Чим ми можемо допомогти тобі? — загули у відповідь хмариська.

— Мій друг Струмок під палючим сонцем перетворився на хмаринку і полинув у височінь. Він обіцяв повернутися дощем. Але дощу все нема й нема. Чи не допоможете ви повернути мого друга?

—  Хо-хо! Твій Струмок є поміж нас. Але ми ввібрали стільки вологи, що коли проллємся на землю, то злива буде невпинна, а буря — немилосердна! Чи ж витримає її твій крихкий тонкий стовбурець?

—  Витримає! Неодмінно витримає! — надія на зустріч зі струмком збадьорила Берізку, відігнала страхи. — Нехай лютує буревій, хай обриває моє листя, ламає гілля! Хай б’ють блискавиці, я зрадію їм! Тільки б пішов дощ. Тільки б повернувся на землю Струмок.

   І дощ почався, а радше злива. Сірою стіною вона заступила все довкола. Здійнявся буревій, вдарили блискавиці, грім прокотився небосхилом так гучно, що й столітні дуби в лісі затремтіли. Та Берізка не злякалася й на мить. Рясні краплі дощу оббивали ніжне березове листя, холодними цівками стікали з покрученого вітром стовбура, що одиноко білів на тлі чорного від негоди лісу. Раз-у-раз блискавиці розрізали небо. Кілька з них блимнули поряд із Берізкою, мало не влучивши в неї. Бідолашна з останніх сил затулилася віттям, щоб не бачити лиха навколо себе, і полинула думками в ті часи, коли їй було весело й радісно з другом Струмочком.

    Якою б страшною не була гроза, рано чи пізно вона вщухає. От і в цей день буревій змінився теплим літнім вітром, що розігнав кудлаті хмари, сонце розсипало золотий бісер на мокрій траві. А виснажена негодою Берізка так і залишалася у глибокому забутті. Та раптом до неї долинув рідний, найдорожчий в світі голос:

— Здрастуй, Берізонько!

— Хто це? Я ще сплю? — перепитала, гадаючи, що їй почулося.

— Це я, Струмок, я повернувся!

   Берізка глянула вниз, там витанцьовував повноводий, широкий, і, як завжди, усміхнений Струмок.