Як найслабший допоміг найсильнішому

 —  Ох уже ті мрії... Найважливіші винаходи й відкриття зароджувалися в цьому світі у вигляді мрій. Ще малим білим пуцвірком я часто мріяв про те, як виросту і побуваю у сотнях країн, дізнаюся найпотаємніше, зроблю щось важливе.

   Одного разу батько запитав мене, про що я мрію і чого найдужче хочу. Я ж, не вагаючись, випалив:

—  Хочу швидше вирости, щоб мати можливість робити щось величне й корисне для багатьох.

    Хе-хе, я думав тоді, що тато похвалить мене за таку "мудру" відповідь. Але він, натомість, всміхнувся, сів поруч зі мною, пригорнув крилом і мовив:

 —  Щоб робити щось важливе й корисне, малюче, не обов'язково бути дорослим, великим чи сильним. Послухай-но, що я тобі розповім...

   Колись, дуже давно, коли на світі ще не було людей, тварини розмовляли однією мовою. Їх царем був Лев. Він мав владу і могутність, мало що було йому не під силу. Лев справедливо правив звіриним царством, всі звірі любили і поважали свого царя.

   Одного дня лісом прокотилася радісна звістка: цариця народила спадкоємця престолу. Лісові жителі збіглися до палацу щоб побачити новонародженого принца.

   Лев з Левицею вийшли до своїх підданих і показали всім Левенятка. Воно було пухнасте, безпорадно ворушило м’якими лапками і нявчало, висовуючи рожевого язичка. Маленький царевич полонив серця звірів.

   До королівського сімейства підлетів лісовий лікар Пугач в білому капелюшку та зі скринькою ліків. За звичаєм, він повинен був оглянути малятко, щоб переконатися, що воно народилося здоровим. Тож Пугач взявся до роботи: міряв лапки Левенятка, заглядав до ротика, у вушка, слухав через смерекову трубку як працює животик. Все неначе було добре. Та, оглянувши очі царевича, лікар спохмурнів і сказав понуро:

—  На жаль принц сліпий.

—  Лікарю, але ж у багатьох звірів дитинчата народжуються сліпими. Можливо згодом це минеться? — плекала надію Левиця.

—  Справді, — похитав головою Пугач, — багато дитинчат народжуються сліпими й безпорадними. Але в царевича особливий недуг. Його очі затягнуті щільною паволокою, і з плином часу вона ставатиме щільнішою.

 — Що ж робити? — запитав Лев, вдивляючись в очі свого малятка. — Можна якось цьому зарадити?

   Пугач замислився. А потім, наче згадавши щось, радісно вигукнув:

— Так! Є один спосіб вилікувати Левеня. До молока, яке воно п’є, треба додавати розтертий корінь дрімтрави, тоді наш царевич одужає.

— Негайно принесіть цю траву до палацу! — звелів Лев.

— Не все так просто, — сказав  Пугач, — дрімтраву важко знайти.

— Ми обшукаємо весь ліс! — залементували звірі. — Нас багато, швидко знайдемо цю траву!

— Ні, — знову заперечив Пугач, — ви не зможете знайти її, адже на вигляд вона така ж, як і звичайна трава. Зрозуміти, що це потрібні ліки можна лише за запахом корінця.

—  Виходить, що шукаючи дрімтраву, треба виривати з корінням усю траву підряд? — спитала Левиця.

— Нажаль, так, —  відповів Пугач.

    Запала глибока тиша. Усім було шкода царевича, але понівечити навкруги всеньку траву означало приректи на загибель комашок, які живуть у ній, залишити голодними тих, хто травою харчується, завдати великих збитків рослинному світу. Мудрий правитель не міг собі такого дозволити.

— Думайте, мої радники! — наказав Лев. — Три дні і три ночі думайте. На ранок четвертого дня ми зберемося тут, і той, хто скаже, як можна роздобути дрімтраву без шкоди для інших рослин, отримає достойну винагороду.

    З тим і розійшлися.

    Три дні і три ночі думали королівські радники, як можна роздобути ліки. Але, що тут придумаєш? Як розпізнати за запахом коріння, не вирвавши його із землі? Або, як вирвати його, не пошкодивши рослину? Ламали звірі голови, міркували, вигадували, але нічого путнього так і не придумали.

   На ранок четвертого дня зібралися всі, як було домовлено.

—  Чи дізналися ви, як зарадити лиху? — запитав цар.

—  Ваша Величносте, —  заговорив головний радник Ведмідь, —  ми думали три дні і три ночі, але не знайшли кращого виходу, окрім як рвати траву з коренем, і сподіватися, що дрімтрава знайдеться швидше, ніж усю іншу буде знищено безповоротно.

   І знову всі притихли у важкій задумі.

   Аж раптом, серед натовпу почувся тоненький голосочок:

—  Я допоможу! Я знаю, що робити!

—  Хто це пищить? — прогудів Ведмідь.

   Звірі розступилися, пропускаючи вперед Крота, що підсліпувато мружив і без того малі оченята.

—  Я можу допомогти. Я знайду корінь дрімтрави для царевича, — повторив Кріт.

   Звірі зареготали.

—  Ха-ха-ха! — заревів Ведмідь. — Як ти, немічний і малий, можеш нам допомогти?! Тут стільки сильних великих звірів радяться, виходу з біди не знаходять, і на тобі! Кріт допоможе!

—  Цитьте всі! — суворо наказав Лев. — Підійди до мене, малюче, і поясни, як ти можеш допомогти моєму сину.

   Кріт наблизився до трону і мовив:

—  Ваша Величносте, я сам сліпий, і знаю, як важко прийдеться царевичу, коли не допомогти йому. Але якщо природа чимось обділяє, то чогось іншого дає надміру. Отож, я маю надзвичайно гострий нюх. Під землею я відчуваю сотні різних запахів, тому легко можу знайти потрібні корінці, не завдаючи шкоди іншим, лише проривши під ними свій тунель і принюхавшись як слід.

—  Коли ти й справді можеш допомогти моїй дитині, —  озвалася Левиця, —  то не втрачай ані хвилини. Поспіши!

    І Кріт не зволікав. Він зібрав усю свою родину, а вона була чимала, всіх братів і сестер, синів і дочок, племінників і племінниць. Гуртом вони почали рити тунелі під землею, вишукуючи корінці дрімтрави.  Кроти так поспішали, так старалися, що вже до вечора назбирали купу лікувального коріння завбільшки з царевича, не пошкодивши жодної зайвої травинки. Адже вони обнюхували ретельно корінці, що звисали зі стелі підземних тунелів, і вимикували лише ті, котрі годилися для приготування ліків.