Поцілунок Сонця

    —  Як я й казав, білі круки знають усі мови світу. Вони вивчають їх в одній далекій країні, що знаходиться геть за обрієм, якраз там, де сідає Сонце.

   Зовсім юним птахом я літав на науку до старого мудрого професора Ворона, що служив при дворі правительки того далекого краю.

   О, це чудова країна! Її населяють люди, дуже схожі на тутешніх. Але є в них одна відмінність. Вже від народження вони знають, до якого ремесла мають хист.

   Як? За кольором волосся. Скажімо, майбутні землероби народжуються з волоссям, чорним, як свіжа рілля. Вони розуміють потреби рослин, знають ліки від їх хвороб, відчувають, що і коли краще садити. Рибалки мають волосся зелене й пряме, мов очерет. Їм достеменно відомо усі підводні таємниці. Вони ніби бачать хвилі наскрізь, знають в яку пору доби можна впіймати ту чи іншу рибину, а коли рибалити зась. Ковалі, силачі від природи, майорять у натовпі чупринами червоними, ніби розпечене залізо. У ткаль коси блакитні мов квіти льону, а в пекарів — жовті, схожі на свіжу скоринку яблучного пирога.

   Цікаво, що люди у тій країні не марніють протягом життя, а вік виказує лише довжина їх волосся. Бо хоч воно і легке, наче пух, та напрочуд міцне. Обрізати його неможливо. Тому всі носять довгі коси, викладаючи з них чудернацькі зачіски, щоб пасма не заважали працювати.

   Правителі ж того народу мають волосся кольору світанкового снігу. Вони володіють неабиякою силою, мудрістю і вміннями. Весь навколишній світ: ріки, хмари, вітер, звірі й птахи, підвласні їм. Проте, як виявилося, ще більше сили і мудрості вони мусять здобути самі протягом життя, щоб опанувати й контролювати здібності, даровані їм від народження. Та про це мова піде трохи згодом.

   Я прилетів на навчання до Мудрого Ворона саме в день святкування уродин королеви. Вчитель запросив мене вмоститися на почесній золотій жердині поряд із ним. Жердина стояла на терасі, куди мала вийти до людей правителька. Внизу на неї вже чекав натовп, строкатий від барвистих зачісок, адже там були представники найрізноманітніших професій. Вони тримали в руках квіти, сміялися, веселилися й співали пісень на прославу королеви.

—  Ці люди виглядають такими щасливими, — зауважив я мимоволі.

—  Чом би й ні? — всміхнувся Ворон. — Вони від народження знають своє покликання, тож все життя займаються улюбленою справою, не розпорошуючись ні на що зайве.

—  А ще вони дуже люблять свою королеву, раз прийшли вітати її піснями й квітами.

—  Наша правителька мудра й розважлива. Країна зазнала свого найбільшого розквіту саме за її правління.

—  Ну звісно, вона ж народилася з видатними здібностями і одразу знала своє покликання, — сказав я.

   І тут учитель глянув серйозно мені в вічі й мовив, повчально піднявши крило:

—  Ось тобі мій перший урок, Круче: якими б видатними не були здібності, без наполегливої праці над їх розвитком, без навчання і самовдосконалення вони пропадуть, або нестимуть лише шкоду цьому світу.

   Нашу розмову перервали сурми. Під їх заклик королева вийшла до людей. Вона була напрочуд красивою, усміхненою, сяючою мов вранішня зоря. На її голові розсипом діамантів вилискувала корона, а ошатна сукня змагалася блакиттю із самим небом. Позаду ж, сягаючи мармурової підлоги, спадали легкі хвилі волосся. Воно було білосніжне, та час од часу переливалося блакитним й блідо-рожевим відтінком.

   Усі завмерли на мить, тамуючи подих від зустрічі з королевою. А тоді юрба вибухнула оплесками й вітаннями. Вгору полетіли сотні букетів на честь Її Величності Ольвії.

—  А що це за пасмо на скроні правительки? Воно сяє щирим золотом, —здивувався я.

—  Це поцілунок Сонця, — відповів Ворон, — маленька таємниця нашої королеви. Та я маю дозвіл Її Величності відкрити цю таємницю тим своїм учням, котрі розумітимуть мудрість, що криється в ній. І якщо ти один з таких учнів – то знатимеш походження золотого пасма.

   Учитель дотримав слова. Він відкрив мені таємницю королеви, а я повідаю її вам, перетворивши в повчальну історію.

   Ольвія посіла престол коли її білосніжне волосся ледь сягало плечей. Вона була напрочуд розумною і здібною, та все ж залишалася дитиною. Вперта й норовлива, Ольвія часто бешкетувала й сперечалася зі своїми міністрами. І треба віддати їй належне, в половині з тих суперечок мала рацію.

   Не легко було королівським міністрам вийти на лад зі своєю правителькою, а з кожним роком ставало дедалі важче. Бо як і всім дітям, Ольвії кортіло швидше подорослішати й випробувати свої сили та здібності. З цього нестримного бажання все й почалось.

   Тривали останні приготування до святкування тринадцятого Дня народження Ольвії. Було запрошено багато гостей, столи у королівському саду вгиналися від частувань. З усіх куточків країни привезли співочих птахів, чудернацьких різнобарвних метеликів, золотих рибок у великих кулястих акваріумах. Всі вони мали прикрасити собою святкування. На великій сцені налаштовували музичні інструменти музиканти королівського оркестру.

   Усе йшло б чудово, якби не жахлива спека. Співочі птахи сиділи в затінку дерев, опустивши крила, і навіть не думали цвірінькати. Метелики обліпили фонтани, намагаючись втамувати спрагу, а рибки залягли на дно акваріумів між камінцями, широко відкриваючи роти, і, здається, почувалися зовсім кепсько.  

— Ми готові починати, Ваша Величносте, — мовив концертмейстер, втираючи хусткою зіпріле чоло.

— Заждіть ще трохи, — відповіла юна королева, — покличте до мене міністрів!

   За кілька хвилин міністри зібралися у тронній залі. Ошатні, з пишними зачісками і зі спітнілими обличчями, вони скидалися на кремові тістечка, що тануть від спеки.

— Слухаємо, Ваша Величносте, — мовив, схилившись у поклоні один із них, і піт зацабанів з його носа на мармурову підлогу.

   Королева розправила поважно тендітні плеченята й сказала: