За пів року до цього

«Бийте тривогу!Скажіть королеві! Вогонь!Він повсюди!Бийте тривогу!»- в голові досі звучали голоси. Це ж треба такому приснитись. Більше ніколи не буду дивитись з Алісою її «Ігри престолів» подумала я, піднявши голову у бік вікна. Це ранок чи вже день? Та яка різниця, вставати все одно не хотілось і моя голова, яка після вчорашнього здавалось стала важчою кілограм на п’ять,  знову впала між подушки. І для чого мені були ці коктейлі? Так і знала, що так буде. Знову пішла на поводу в Аліси.

-МАРТА!- ніби відчула, що про неї думаю. Як зажди з самого ранку уже на кухні і можу закластись, що в неї голова не болить.

-МАРТТТАА!- якось навчу її ранішньому етикету. Чого кричати на всю квартиру з самого ранку? Як мінімум крім неї тут живе ще дві людини, які мають право на особистий простір або хоча б на нормальний сон.

- Та іду я, іду!- кричу я у відповідь невгамовній. Зробивши кілька безуспішних спроб встати, приймаю рішення просто скотитися зі свого зручного ліжка. Бац і я уже на полу. Мушу визнати це було не найкращим моїм рішенням. Після цього дзвони із мого сну в голові стали бити ще сильніше. Нарешті, зібравшись із думками, я встаю. Що ж мені вибрати перше: ванну чи Алісу, яка все одно не відчепиться поки не вислухаю її чергову ідею. Перспектива того, що подруга  дістане мене і у ванні  особливо не радувала, тому для того щоб потім спокійно привести себе до ладу, вибір однозначно спочатку падає на Алісу.

Зі своєю співмешканкою ми познайомились ще на вступних екзаменах. Ну точніше вона зі мною познайомилась, а ще точніше наїхала на мене через Кирила Марченка. Я бачте своєю персоною завадила початку їх роману.

Це довга історія, але ж ми нікуди не спішимо.

Вступна кампанія розтягнулась майже на тиждень і так як я була не місцева мене поселили в гуртожиток. Намірів там залишитись на весь період навчання в мене точно не було. Тато уже давно підшукав  квартиру неподалік від інституту, але бажання взяти максимум від студентських років  мене не покидало, тому я й вирішила почати з нього.

Час пролетів не помітно і перший екзамен підходив до кінця. Спека була нестерпна і страшенно хотілось пити, тай перекусити б чогось не мішало. Ледь встигавши зранку на автобус, я так і не поснідала, тому залишивши стіни інституту разом із невеличкою валізою на колесах, направилась до найближчої кав’ярні, яку запримітила ще як тільки приїздила подавати документи.

Не дивлячись на те, що ззовні кав’ярня виглядає досить примітивно, всередині виявилось доволі таки не погано. Мені як майбутньому архітектору перше, що кинулось в очі - просторий зал. Можу з впевненістю сказати, що він  був оформлений у французькому стилі. Його можна назвати романтичним, але при цьому елегантним. Висока стеля і природне освітлення, завдяки панорамним вікнам з видом на парк, чудово доповнюють інтер’єр. Над усім домінує білий колір, який м’яко перетікає у сірий відтінок. Плюс велика кількість аксесуарів – світильники, вазони та статуетки у вигляд зменшених копій ейфеливої вежі. Мої естетичні рецептори були задоволені, залишилось ще задовольнити смакові.

Я сіла за столик біля вікна і знову була приємно вражена, невеличкі букети лаванди, які стояли майже на кожному столі, були не штучними, а живими. Оля-ля, здається, в мене тільки що сталось кохання з першого погляду. Це місце точно стане одним із улюблених. Буквально за хвилину до мене підійшов офіціант. Його зовнішній вигляд гармонійно поєднувався з стилістикою кав’ярні. Привітавшись, він подав мені меню і я майже одразу зробила замовлення, вибравши холодний латте та за порадою офіціанта взявши їхні фірмові круасани. Очікуючи свою каву та десерт я оглянула весь зал, який уже встиг заповнитись іншими відвідувачами. На мить мій погляд зустрівся з доволі таки симпатичним хлопцем із сусіднього столика, який сидів із своєю моментами шумною компанією. Вони то бурно щось обговорювали, то заливались сміхом майже на весь зал.

Як на мене виглядав він як типовий італієць. Широкоплечий і в міру підтягнутий, напевне високий, про це говорили його ноги, які повністю не поміщались під столом, з густим, укладеним назад чорним волоссям, смаглявою шкірою. Елегантно одягнений, біла сорочка із закоченим по лікоть рукавом і темно-сині брюки класичного крою, ідеально підкреслювали його тіло. На тлі своїх друзів він явно виділявся, такий собі пекучий кароокий брюнет і з дружелюбною посмішкою та з не дуже дружелюбною дівчиною біля себе, яка уже встигла просвердлити мене поглядом, доки я розглядала його.  Упс.. не зразу помітила. Так як і я, вона мала золотисто-русяве волосся, але моє було прямим, а її від природи покрученим. Симпатична, звичайної статури. Нічого незвичайного в ній не було, окрім голубих як небо очей, хоча скоріш за все це були лінзи і взагалі яка мені різниця. Наче б то нічого непоправного не сталось, але відчуття зніяковілості прихлинуло до мого обличчя. Досить приймати до серця такі дрібниці. Ну подумаєш задивилась на пересічного красунчика, ну подумаєш він відповів мені тим же, ну подумаєш, що це помітила його супутниця, яка чомусь досі продовжує пилити мене очима. Я ж його не на побачення позвала і навіть не збиралась, а все одно відчувала ніби мене зловили на гарячому. Пора закінчувати з мелодрамою і найкращого способу як взяти до рук свій телефон і потонути в стрічці Instagram, не знайшла.

Нарешті офіціант приніс моє замовлення. Після того як він виставив все на стіл, звернулась до нього із проханням одразу розрахувати мене. Чого-чого, а почути у відповідь те, що мій рахунок уже оплачений, точно не очікувала. Оце так, називається зайшла на хвилинку подивитись новини, правильно каже мама – соціальні мережі це зло. Тааак, ну і хто ж в нас містер щедра душа? Оглянувши весь зал, помічаю свого старого друга по гляділкам, який продовжував спостерігати за мною, але уже без своєї дівчини.

Такий розвиток подій не входив у мої плани. Перекинувшись поглядом спочатку з хлопцем, прошу офіціанта забрати з мого столу чуже замовлення і віднести його власникові, а мені принести моє і в кінці додаю, щоб цього разу, будь ласка, без сюрпризів. Офіціант явно не очікував моєї відмови і помітно занервував, з чого і стало ясно, що мій незнайомець не просто черговий відвідувач, а дуже шанований гість і який уже не перший раз провертає подібні справи. Перепитавши ще раз чи я впевнена, хлопець з кам’яним лицем поніс десерт за сусідній столик. Через пів хвилини моя персона стала не аби як популярна, на мене тепер дивилась майже вся їхня компанія, яка активно коментувала все, що відбувалось. В той же час мені принесли замінену каву з десертом і забувши про нових друзів, я нарешті насолодилась нею.