Пролог

Завжди приємно згадувати як ти познайомився зі «своєю» людиною, що відчув і що вперше подумав про неї. Якими були ваші перші слова, ваш перший дзвінок чи смс, ваше перше побачення і перший поцілунок. Згадати момент, коли приходить розуміння, що ця людина стає повноцінною частиною твого життя. Ти знаєш всі її інтонації, всі її слабкості і недоліки. Відчуваєш погоду її характеру і як часто вона змінюється. Згадати перше «Я тебе люблю» . Ваш перший ранок, перший спільний похід за покупками, перша приготовлена вами вечеря і ще тисячі інших спогадів, від яких не навмисне на обличчі з’являється та сама дурнувата, але жива посмішка. Такі спогади гріють нас, лікують, допомагають рухатись вперед. Або ж вбивають днем за днем, повільно і тихо, як професійний кіллер, який не користується зброєю, бо він і є зброя, заряджена і направлена на вас.

Хаос, цілковитий і безжальний хаос в моїй голові, який ніяк не зупиниться. З кожною секундою я все більше випадаю із реальності, мені здається, що це все не зі мною, не про мене.. Не хочу і відмовляюсь у це вірити. Ні, ні і ще раз ні…Відчуваю як з кожним ковтком повітря, мені перестає його вистачати. Не можу рухатись, тіло відмовляється слухатись, емоції повністю контролюють мене. Страх і паніка одночасно беруть в полон, і я знаю тільки одне, що хочу втекти звідси, але не можу, якась клята сила тримає в цьому будинку. Я починаю злитись, злитись на себе через свою безпомічність. Точно! Злість – саме те,що зараз необхідно. Як там говорять психологи: є 5 стадій прийняття. Заперечення ми пройшли, тепер гнів, а далі…не виходить згадати, що ж було далі... зараз все проти мене, навіть я сама. Так хочеться прокинутись в своєму ліжку і пам’ятати це все як страшний сон, який закінчився і все стало на свої місця. І не рветься душа, не розбиваються мрії і ти не жінка, яку розбили вщент.

- Марта? Глянь на мене, - чиїсь холодні руки доторкаються до мого підборіддя і насильно підіймають моє обличчя, заставляючи таким чином відкрити очі і нарешті прийти до тями. – Тебе необхідно звідси забрати.

Розплющивши очі, я побачила перед собою Кирила, який почав дуже швидко збирати мої речі з полу назад у сумку: телефон, ключі, гаманець. Як взагалі моя сумка опинилась на підлозі, навіть не так, як вона опинилась в будинку, я ж забула її в машині. Мимоволі стала помічати ще масу дрібниць, яких не могла згадати, а ще моя білосніжна  сукня, вона була просто в жахливу стані – на ній виднілись плями від шампанського і.. якісь червоні сліди.. О, Боже, це що кров? Машинально починаю витирати сукню рукою, відчуваю різкий біль. Піднявши долоню догори, бачу, що вона вся в дрібних порізах.

- Що з моєю рукою, нічого не пам’ятаю, а з платтям? – почала я закидувати питаннями знайомого, який в свою чергу був спантеличений від них.

- В тебе шок, Марта! Давай, треба забиратись звідси.

Взявши мене під лікоть, Кирил поспіхом почав проводити мене крізь натовп п’яних студентів. По дорозі до виходу в мене почались флеш беки з минулої години і всі події почали вставати в один логічний ланцюг. Відчай – ось, що перше я відчула, коли повністю прийшла до тями. Морозне повітря, яке пронизало до кісток було ніщо у порівнянні з несамовитим відчаєм, який розгорявся в душі з кожним кроком.

Прослизнувши бігом крізь вхідні двері, ми опинились на подвір’ї, йдучи по якому кілька годин назад на святкування Нового Року, хотіла добре повеселитись і мріяла щоб ця ніч стала незабутньою.

- Який же я бовдур, забув про твоє пальто! Я бігом, туди й назад, заберу пальто і одразу повернусь. Нікуди не іди, чекай мене тут.

Всі його слова летіли крізь мене. Пальто було найменшим, що мене зараз хвилювало, але його присутність не була б лишньою, оскільки на вулиці випав сніг. За весь грудень ми бачили тільки мокрий і брудний асфальт міста, ну а чого ще було чекати при температурі +10. Переді мною відкривався вид на сад, гілки дерев якого прогинались під грудками снігу. Коли ми їхали сюди я навіть його не помітила. Ну, звичайно, живучи у великому місті, нашу увагу стали привертати тільки шикарні поверхівки і війна за право перебувати в них, а такі прості речі помічаємо тільки тоді, коли стаємо найбільш вразливі.

Сад на дві частини був поділений дорогою і в ту хвилину чомусь так захотілось пройтись нею і просто помилуватись його величчю. Не дочекавшись Кирила, я почала віддалятись від будинку, від людей у ньому, тай хотілось вірити,що і від його проблем. Чомусь на мить здалось, що мені пощастить загубити у цьому саду всю свою печаль і потихеньку звернула на засніжену алею.

Я була виснажена. Ще й ця втома від величезних підборів починала дратувати, що я була готова зняти неймовірно красиві дорогі туфлі і йти босоніж, але все ж таки залишок здорового глузду не дозволив мені це зробити. Збираючись на сьогоднішню вечірку, я точно не думала про те, чи зручно мені буде йти одній вночі в туфлях по снігу. Сьогодні мені хотілось виглядати на мільйон, вперше за довгий час просто необхідно бути в центрі уваги. Свій образ я ретельно спланувала ще за місяць до Нового Року: взуття, зачіска, сукня, макіяж, не могла визначитись тільки чи одягати біле пальто чи чорне. Від цих спогадів на обличчі промайнув нервовий смішок. Яка ж я дурепа…Думала, що знаю як  будувати будівлі, а насправді вмію лише будувати ілюзії навколо себе. В цю секунду відчула як почали сльозитись очі. Так не хотілось плакати. Для будь якої жінки проявом її відчаю були сльози. До всього закортіло ще й закричати на весь світ про той біль, який розривав моє серце. Тільки про це подумавши, почула, що до мене хтось наближається. Через погане освітлення і затуманені від сліз очі, не одразу впізнала хто це.

- Ей, снігурка, ну і де ж мій подарунок? – веселим голосом прилетіло мені назустріч.

Авдонін. Ну чому саме він з’являється у важкі для мене моменти? Приблизившись ближче, помітила, що він був з якоюсь дівчиною, скоріше за все з черговою «Дашею» (так він любив називати усіх своїх подружок, а їх у нього повірте вистачало. Запам’ятовувати їхні імена він принципово не хотів, тому й придумав для всіх одне, а вони й були не проти. Ну, звичайно, яка там різниця чи ти Маша, чи Наташа, чи Даша, якщо бажання впіймати на гачок самого Матвія Авдоніна було для них номер один)