Розділ 12

Темна кімната освітлювалася лише екраном монітора, на якому миготіли зображення камер спостереження. Двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках стояли, нервово. — Ти бачиш камери знову запрацювали! — Відповів перший. — Мені подзвонили наші і сказали, що до нас проникли, знову ті самі діти. Вони знайшли, якийсь інший потаємний хід. А вони зараз гоняться за дівчиною по лісі. 

— Тож потрібно про все докласти босу. Краще ти дзвони, а то я його трохи боюся— відповів другий.   

Дзвінок у ввечері перервав сон Артура того самого босса. На іншому кінці дроту один із його підлеглих гарячково доповідав:   — Вони пробралися на станцію. Щось шукають, і проникли через потаємний тунель но ми навіть про цей тунель нічого не знали,  але ми їх упустили. Ще одна дівчина крутилася в лісі, ми намагалися її зловити, але вона надто швидка. Відвела нас у глухий кут.  

Що значить "упустили"? — холодно запитав Артур, стискаючи кулаки. Його голос став ще нижчим і загрозливішим. — Ви двоє даремні!  

— Ми робили все можливе, але вони... 

— Замовкніть! Я розберуся сам.   Чекайте на мене. — Він кинув телефон на стіл, піднявся йти розбиратися.

— Готуйте людей. І не чекайте чуда!   

Бос швидким кроком пройшов через коридори свого тимчасового будинку поки не опинився біля дверей кімнати Ареса. Без попередження він відчинив двері, увійшов і різко закрив їх за собою.  

Арес сидів на краю свого ліжка, задумливо крутячись телефон у руках. Побачивши батька, він підняв голову, але встиг лише промовити:     —Що сталося? 

— Що сталося? Ти справді питаєш, що сталося? — закричав Артур, наближаючись до сина. Його голос був наповнений гнівом. — Через тебе всі наші плани під загрозою. Ти мав усе владнати!  

— Я? — Арес піднявся на ноги, намагаючись зберігати спокій. — Я не знаю, про що ти говориш.!?

— Ти прекрасно знаєш, про що я! — Артур  підійшов ближче, його обличчя було червоним від злості. — Ті діти, що пробралися на станцію, і ця дівчина, яка відводить наших людей у лісі. Ти хочеш сказати, що це збіг?  

Арес мовчав, уникаючи погляду батька.  

— Від самого початку я знав, що ти надто слабкий, щоб бути частиною нашої справи. Але зараз ти перевершив усі мої очікування. Ти зраджуєш нас, Аресе?  

— Я ніколи тебе не зраджував, і я говорив з нею, але вона вперта— тихо відповів Арес, стискаючи кулаки.  

— вперта? Ти взагалі нічого не хочеш робити. Ти точно мій син чи твоя мати тебе нагуляла. Чому ти дозволив цим дітям дістатися так далеко? Чому ти не припинив усе, коли мав можливість? — батько схопив його за комір. 

— Вони не ті, за кого ти їх маєш, — пробурмотів Арес.     

— А хто вони ? Скажи? Я краще за тебе знаю хто вони такі, хто такі її друзі і ким працюють батьки її друзів. А ти тупий телепень. Який не може дізнатися всю інформацію про усіх. Дізнався тільки про Аліну і думаєш знаєш більше чим требе?

— Ти справді настільки наївний? Або ти просто слабак? Я дав тобі шанс довести, що ти мій син, що ти можеш бути частиною цієї справи. І що я отримав у відповідь? Ти не лише підвів мене, ти підвів себе!  

Арес стиснув зуби, намагаючись зберігати спокій, але відчував, як гнів закипає всередині нього.

— Може, справа не в мені, а в тому, що твої "плани" й так були приречені, — сказав він, відштовхнувши руку батька.  

Батько на мить застиг, шокований такою відповіддю, але потім його обличчя сповнилося ще більшим гнівом.  

— Ти пошкодуєш про це, Аресе. Якщо ти не виправиш ситуацію, більше ніколи не називай себе моїм сином.

Він розвернувся й вийшов із кімнати, залишивши Ареса самого, охопленого із своїми емоціями.

     ***

Тим часом на астрономічній станції Водночас Аліна впоралася з замком, і двері кабінету відчинилися. Усередині було те, що вони шукали: кілька папок, комп'ютерні жорсткі диски та флешки.  

— Збираємо все та йдемо, — сказала Аліна, швидко упаковуючи знайдене в рюкзак.  

— Сподіваюся, Ніка зможе відірватися від них, — сказав Макс, зазираючи в коридор.  

— Вона впорається, а нам треба звідси вибиратися.              Вони зібрали всі матеріали, які могли, і вже були готові виходити, коли в коридорі почулися кроки. Аліна зупинилася, завмерши з рюкзаком у руках. Макс миттєво вимкнув ліхтарик, і вони залишилися в темряві.

— Хтось іде, — прошепотів він.

— Залишайся спокійним, — відповіла Аліна, ховаючись за дверима.

Кроки ставали голоснішими. Хтось зупинився перед кабінетом. Їх серця забилося швидше, коли дверна ручка почала повільно рухатися.

— Що робимо? — Макс тихенько прошепотів.          

— Чекай, поки він зайде, тоді діємо, — сказала Аліна, схопивши металеву статуетку зі столу

Двері відчинилися, і на порозі з’явився охоронець із ліхтарем. Він зробив кілька кроків уперед, освітлюючи кімнату.

— Що за...? — він не встиг договорити, як Макс ударив його вогнегасником, який стояв заді нього. Охоронець упав, а Аліна швидко перевірила, чи він не підняв тривогу.

— Все, рухаємося! — сказала вона.     

Поки вони бігли потаємними ходами до Аліни подзвонила Ніка.

— Ало я зараз в заброшеному дитячому садку, так я там переховуюся. Тут нікого немає окрім, якогось хлопця він весь побитий навіть не знаю чи він, ще живий. —захеканим голосом відказала Ніка.

— Я знаю того хлопця в нього є якісь докази, які нам потрібні. — промовила Аліна.

— Коли ти встигла? — Ну коли ти на вході чекала! — Ну все ми їдемо до тебе.      

Вибираючись лісом було дуже страшно охоронці ходили з фанариками і собаками інші хлопці їздили на байках. Не помітно вибратися було тяжко, але вони зуміли обійти злочинців.