Розділ 10

Вечоріло. Теплий відтінок заходу сонця поступово змінювався на темні відтінки вечора. Аліна сиділа на підвіконні своєї кімнати, спостерігаючи, як її батьки збиралися у подорож до столиці. Валізи вже стояли біля вхідних дверей, а батько в останній раз перевіряв документи.  

— Ми повернемося через 5 днів — сказала мама, входячи в кімнату дочки. Її голос був спокійним, але в очах читалася якась напруга. — Будь розумницею. Ніяких гулянь допізна, зрозуміла?  

— Так, мамо, — тихо відповіла Аліна, удаючи слухняність.  

Через кілька хвилин двері зачинилися, і звук машини, що від’їжджала, розчинився в вечірній тиші. Аліна залишилася одна.  

Вона сиділа в кімнаті ще кілька хвилин, намагаючись скласти думки докупи. Її тривога з приводу батьків зростала з кожним днем. Слова бандитів, інформація, яку вона знаходила в інтернеті — усе це здавалося шматками великого пазла, який ніяк не складався до кінця.  

— Якщо вони не розкажуть правду, я знайду її сама, — твердо вирішила Аліна.  

Вона почала з шафи у вітальні, де зберігалися старі сімейні альбоми. Відкривши дверцята, вона дістала важку коробку з фотографіями та документами. Розклавши все на столі, Аліна почала переглядати знімки.  

Спочатку це були безневинні кадри: дитячі фото, дні народження, родинні зустрічі. Але потім її увагу привернула одна фотографія. На ній були її батьки, молоді та усміхнені, у компанії кількох чоловіків у строгих костюмах. Вони стояли біля поліції.  

Аліна продовжувала ритися. Серед документів вона знайшла старий блокнот батька. В ньому були записані імена та телефони, а саме головне його думки про розслідування, яке йшло пару років. Багато хто хотів посадити до в'язниці бандитів, поліція роками шукала докази та матеріали, але одного дня бандитам надоїли ці люди і вони вирішили прибрати їх зі своєї стежки. Одних людей повбивали додавши нещасні випадки. Інших навпаки позвільняли і наказали їхати із столиці.

— Невже це правда? — вона відчула, як у грудях зростає хвилювання.  

Далі вона знайшла копію якогось договору. У верхньому куті стояв логотип великої компанії, назва якої їй нічого не говорила. Але в тексті договору було кілька пунктів, які натякали на незаконну діяльність.

Раптом у домі щось затріщало. Аліна завмерла, прислухаючись. Це був лише звук старої батареї, але її серце забилося швидше.  

— Не накручуй себе, — пробурмотіла вона. Але як себе не накручувати, якщо я закохалася у сина бандитів і невже це ті самі бандити, які були причетні до цієї справи!?

Аліна вирішила, що залишить ці документи в себе на випадок, якщо вони стануть у пригоді. Вона зробила фотографії найважливіших сторінок і акуратно склала все назад у коробку.  

Коли вона закінчила, надворі вже зовсім стемніло. Відчуття неспокою не покидало її. Вона погасила світло у вітальні, піднялася до своєї кімнати і сіла на ліжко.  

— Що б це не було, я дізнаюся правду, і відновлю справедливість. Я зіпсую їхню репутацію, так само, як вони зіпсували моїм батькам!                  

— тихо сказала вона сама собі.  

Незабаром було чути знову, якісь звуки ніби хтось ходить біля її вікна. Вона визирнула у вікно, але там нікого не було. Далі почувся стук у двері. Вона настільки перелякалася, схватила перше, що попалося під руки і пішла до дверей. 

— Хто там? — запитала вона, намагаючись звучати впевнено, хоча голос трохи тремтів.  

Ніякої відповіді.  

Стук повторився, цього разу трохи голосніше. 

— Хто там?! — різкіше повторила вона, але відповідь не прийшла.  

Зібравшись із силами, Аліна різко відкрила двері і, навіть не дивлячись, із усієї сили вдарила того, хто стояв за порогом, банкою лаку для віксації волосся по спині.  

— Ох тиж бля! Ти що, з глузду з'їхала? — голос був знайомий, але переляк і адреналін змусили її додати ще один удар, тепер вже по голові.  

— Тихо! Я тебе... — Аліна раптом завмерла, впізнавши обличчя. Перед нею, зігнувшись від болю, стояв Арес.

— Арес?! Що ти тут робиш?! — вигукнула вона, ледве не впустивши банку з рук.  

— Що я тут роблю? Хотів до тебе зайти бо побачив, що твої батьки поїхали. — простогнав він, притримуючи голову.  

— Я... я думала, це хтось небезпечний! Ти не міг в день прийти?

— Хотів зробити сюрприз, — пробурмотів він, випрямляючись і глянувши на неї. — Ну і сюрприз вийшов...  

— Вибач, я не знала, що це ти, — промовила вона, крокуючи ближче до нього. Заходь вже, я тобі зараз холодного принесу. 

— Знаєш, маленька ти дуже переконлива, коли налякана, — Арес посміхнувся, хоча біль усе ще відчувалася в його голосі. — Наступного разу так і зроблю прийду в день. Або тебе посеред ночі буду чекати під тою заброшеною станцією.

— охх... Просто не ходи ночами навколо мого будинку, як маніяк!  

— Якби я знав, що ти так мене приймеш, краще б уже маніяком став, — підколов він, іскри в його очах змішувалися з жартівливістю.  

Аліна глибоко видихнула, трохи розслабившись. 

— Гаразд, ти як хотів про щось поговорити?      

— Так хотів тобі дещо сказати.— Але Аліна так спостерігала за ним ніби заворожувала його. В нього стільки було слів і правди, розкриття того, що їм більше не потрібно бачитися, а той поцілунок в клуб ніяк не мав бути. Вони не можуть бути разом і йому потрібно розказати усю правду, яку знає про її батьків, і про те хто його батьки, вона має його зненавидіти тому що так правильно, а він в свою чергу має полетіти до Лондона на навчання і за навчанням забутися про неї.  —Аліна почала підходити до нього все блище і розказувати історію про Ніку та Артема і чи Артем причетний до їхньої банди, хто такий той хлопець в цій заброшці, і чом Арес завжди опиняється саме біля неї?  — Ти можеш дати мені відповідь на це?— Запитала Аліна. Дивлячись йому прямо у вічі.     

Арес закрив очі на секунду, намагаючись зібратися з думками. Її слова різали, але вона мала право знати.