Розділ 12

- Руки від мене забери! - зашипіла Агнес на Кая, як тільки ми втекли від рунолога. – Нема чого мене тут лапати!

- Не дуже й хотілося, - ображено забасив той.

- Досить сперечатися, - перервала я обох. – Показуйте, де це ваш Зачарований Ліс. Інакше ми й до завтра туди не дійдемо, – сказала резонну правду.

Нам і справді час був туди поспішати, бо хто знає, яких ще викладачів ми встигнемо зустріти дорогою. А зустрічати ще когось мені точно не хотілося. Мало що прийде цим дорослим у їхні світлі мудрі голови.

- Нам туди, - Дані показав рукою кудись далі, у бік звивистого лабіринту садових доріжок.

Я зітхнула. Адже ми лише кілька хвилин тому як клятвено пообіцяли, що в саду нас не буде, а тут...

- Я спробую, звичайно, накинути на нас заклинання невидимості, - задумливо промовила відьма, - але не думаю, що від цього буде багато користі. Все ж таки викладачі наші гарні у всьому, що стосується магії.

- А чому раптом ти? – здивувався басовитий красень. - Он подруга твоя нехай цим займеться, - він кивнув на мене. - Це ж вона магічка. А ти наче тільки зілля вариш.

- Зараз я тобі покажу, яке я з твого язика зможу зварити зілля! - розлютилася Агнес, підходячи до Кая на пару кроків поближче.

- Ну досить уже вам, голубки, - голос Дані звучав швидше миролюбно, ніж глузливо, чого, правда, не можна було сказати про його знущальне звернення до моєї подруги та його басовитого друга. - Я вже все зробив, - продовжив він після того, як над його долоньками знову здійнялося якесь вогняне сяйво. Секунда, і воно зникло.

Я озирнулася. Зовні начебто нічого не змінилося, але хто зрозуміє цих мешканців чарівного світу? Може, ми дійсно невидимі для інших. Може, правда, й ні. Але перевіряти це зараз зовсім не хотілося.

- Ходімо, - я підхопила Агнес під руку і кинулася в той бік, який люб'язно підказав темноволосий красень.

***

Ми з відьмою спритно бігли доріжками, а десь позаду за нами рухалися хлопці.

- Агнес, - довірливим шепотом звернулася я до руденької, - тільки нам треба по-швидкому цю Одетту врятувати. У Зачарований Ліс і назад. Добре?

Відьма зміряла мене якимось дивним поглядом, який я ніяк не могла собі розтлумачити, і луною перепитала:

- По-швидкому? У Зачарований Ліс? – пирхнула вона. - Ага, як же.

Я дивилася на неї, не відриваючись. Все намагалася зрозуміти, що це могло б означати. Навіть на доріжку та кущі вже не звертала уваги, чіпляючи тонкі гілки своєю довгою сукнею.

- Це якщо нам дуже пощастить, то ми взагалі звідти виберемося, - важко зітхнула вона, розуміючи, що я зовсім не вловила її сарказму. - З Зачарованого Лісу іншого шляху немає, як тільки вірною доріжкою.

Я відмахнулася від Агнес, вже навіть не намагаючись розгадати її загадки.

- Мені ж у бібліотеку треба. Ти взагалі про це пам'ятаєш?

- А ти? – хитро примружилася відьма.

Я швидко-швидко закивала, приховуючи за помахами мого довгого волосся, свою нестерпну брехню. У той момент, коли я включилася в цю ситуацію зі зниклою дівчиною, я начисто забула про те, що взагалі збираюся вибратися з цього світу. Якось вивітрилося з пам'яті обов'язкове відвідування бібліотеки та пошук необхідної інформації. А ще ці карі очі поряд зі мною. Вони теж не додавали мені пам'яті. Не лишаючи нічого, крім почуттів.

- Гаразд, ми дуже постараємося знайти Одетту по-швидкому, - Агнес, здається, була мені під стать. Теж не могла пройти повз чуже горе. Щоправда, сподіваюся, що у разі цієї зниклої це й не горе зовсім, а так юнацька дурість.

Проте залишити людину, яка потрапила в біду, було не по-моєму. Нехай це і зачіпало мої інтереси тим, що треба було відсувати часові рамки. Але все ж життя дівчини було набагато важливішим за моє повернення. Повернутись можна і на день пізніше. А ось те, що живу та неушкоджену Одетту можна на день пізніше знайти, зовсім не факт.

- Вас прямо й не наздогнати, - захекано забасив за нами голос одного з двох адептів.

- І це ми ще нікуди не тікали, зауваж, - відповіли ми з Агнес зі сміхом.

- Навіть боюся уявити, що буде, якщо тікати почнете, - продовжив своє обурення Кай.

- От і не уявляй, бо ще мозок вибухне! – підколола хлопця рудоволоса.

- Грубіянка! – не залишився у боргу той.

- Та тихіше ви! – раптом шикнув на обох Дані. - Ми вже в Ліс ступили.

Я озирнулася, і серце забилося частіше. Я й не помітила, як за всім цим спілкуванням ми ступили ногою під покров розлогих дерев. На вигляд начебто нічого незвичайного. Просто посадка собі, просто кущики. Тільки звуку довкола нас не було жодного. Тільки хрускіт гілок під нашими ногами. І тиша. Дзвінка. Єдиновладна. Нероздільна.

***

В першу секунду, як тільки усвідомила це, я здивувалася. Такого я ніколи не чула. Адже навіть у тиші своєї кімнати все одно були чутні якісь звуки – спів птахів за вікном або шелест шин по трасі, що знаходилася трохи віддалік. Зараз же не було чути нічого. Ні, не так - НІ-ЧО-ГО!

Я стиснула руки в кулаки, щоб не видати своє хвилювання, і ще більше притулиласяя до Агнес. Цієї хвилини я була неймовірно рада, що тут не одна. Здається, на самоті тут можна було б просто збожеволіти.

А ще я – хоч і соромно було в цьому зізнаватись – була рада тому факту, що з нами були хлопці. Підсвідомо я відчувала якийсь примарний захист та сподівалася, що у разі чого вони зможуть захистити нас із відьмою.

- І де шукати Одетту? - з моїх губ зірвався шепіт замість звичайного голосу.

Було складно взагалі хоч щось видавити з себе, оскільки був якийсь необґрунтований страх порушити цю шокуючу безмовність.

Агнес, не кажучи ні слова, знизала плечима. По обличчю відьми було помітно, що вона також почувається незатишно. Дані теж мовчав. І навіть вічний балагур Кай притих. А Буба, що сидів на моєму плечі, ніби перетворився на опудало – безмовне та знерухомлене.

Я зіщулилась і озирнулась. Взагалі не розуміла, куди треба дивитися, щоб знайти дівчину, яка загубилася, але логічно було б припустити, що вона пішла стежкою. Тому я повернулася до моїх супутників і показала пальцем на дорогу, що біліла попереду. Обвела поглядом відьму та хлопців, побачивши в їхніх очах згоду. А потім, не відпускаючи лікоть Агнес, повільно пішла вперед.