Розділ 10

- Зніми це! Зніми це з мене негайно! Агнес! Чому ти нічого не робиш? - верещала я, намагаючись викинути те, що вчепилося своїми кігтями в мою гарну сукню. – Агнес! - продовжувала я розорятися, поки моя руда подруга покочувалася зі сміху.

- Це Бубо, - крізь сміх я ледве розрізняла відьминий голос, вона намагалася мені щось сказати, але я нічого розумного не почула. Якісь слова незрозумілою мовою, мабуть, мали розповісти мені про назву цієї тварини.

- Буба це чи ні, але зніми з мене його, - я марно намагалася відчепити маленьку білу грудку.

Відьма нарешті заспокоїлася та підійшла до тварини, простягла руку, але не торкнулася снігово-білої крихти. А потім повернула голову до мене.

- Бубо не хоче, - тряхнула вона копицею рудого волосся, ніби вибачаючись за те, що ніяк не може мені допомогти.

- Що означає – не хоче? - мої брови піднялися вгору. – Мені що, тепер із цим усе життя ходити?

- Навряд чи… - скривилися губи Агнес у сумніві. – Просто… Бубо… – її очі звузилися, коли вона подивилася на мою сукню з білою плямою, – каже, що він твій фамільяр.

– Він мій хто? - здивувалася я. А сама подумки почала докоряти собі за те, що не цікавилася усілякою фентезійною дурницею. Може, я б зараз краще розуміла свою руду супутницю...

- Дух, ув'язнений у тіло Бубо, пов'язаний з тобою магічно, - спробувала пояснити мені, ніби малій дитині, Агнес. – Тобто ви з ним теоретично є одним цілим. Точніше, Бубо є твоєю частиною.

- Я розумію, що нічого не розумію, - я похитала головою.

Якісь духи, фамільяри, магічні зв'язки… Ви накажете мені повірити у це?! Хоча… мені доведеться це зробити, адже перебуваю я далеко не у своєму звичному оточенні, а в якомусь далекому невідомому світі…

- Добре, - продовжила я після паузи. - Але зараз мені що з ним робити? - запитала, дивлячись на свою руденьку. Нехай пояснює мені, як прибрати цю молочно-білу грудку. Як відчепити ці хижі пазурі, я не уявляла.

- Просто поговори з ним. Бубо в тебе розумний, він обов'язково зрозуміє, – переконливо відповіла Агнес, а потім додала. - Може, ти його не одразу зрозумієш, але він тебе обов'язково.

- Це дуже тішить, - пробурчала я, а потім підвищила голос. – Привіт, Буба.

- Бубо, - одразу ж поправила мене відьма.

- Бубо, можна я називатиму тебе Буба? – відразу запитала я, розуміючи, що обов'язково забуду, як правильно, і неусвідомлено буду обзивати цього фамільяра не тим ім'ям, до якого він звик. То чому б одразу не уточнити цей момент?

Після мого запитання по білій грудочці пішло ледь помітне тремтіння. Я злякалася. Може, я своїми словами зараз не ввічливо запитала, а якесь заклинання на нього зараз наклала. Ні, ну а що, раптом? Я не знаю цих магічних особливостей цього світу. Хто його зна?..

- Бубо згоден, - зі здивуванням у голосі переклала мені «відповідь» Буби відьма. - Дуже дивно, - майже нечутно пробурмотіла, - вони зазвичай так не роблять.

- Дякую, Буба, - я вирішила відразу брати бика за роги (ну не зовсім бика і не зовсім за роги, але все ж таки…). – А тепер я прошу тебе відчепитися від моєї сукні. Адже ти можеш її пошкодити, - сказала з нотками образи в голосі.

Все ж таки я була дівчиною - і не важливо в якому світі - гарний одяг мені подобалася. А такий, як у мене зараз, то особливо. Такого витвору мистецтва ще треба було пошукати у нас.

Через секунду я могла спостерігати, як снігова грудочка відліпилася від гарної тканини моєї сукні та зависла буквально перед моїм обличчям.

При найближчому розгляді це виявилася невелика біла сова, що практично висіла у повітрі без найменшого руху крихітних крил.

- Ну, привіт, Буба, - сказала я. - Приємно познайомитися.

***

Сова щось пискнула. Я розцінила це як радість від нашого знайомства. Це, в принципі, підтвердила й відьма. Тільки Агнес почала розповідати мені цілу розповідь про те, як це приємно для Буби.

Я перервала відьму на півслові. Приємно – це зрозуміло. Мені ось теж так само. Але зараз мене хвилювало лише одне питання – як скоріше потрапити назад до Академії.

Адже мене починали втомлювати всі ці таємниці, женихи та фамільяри. Все ж таки в нашому світі (в моєму колишньому світі) все куди більш зрозуміло та все знайоме. А тут я взагалі не уявляла, що мені робити з Бубою. Може, я без нього і в туалет сходити не зможу? Я ж не знаю, як поводяться ці фамільяри.

Тим часом, не перериваючи мої роздуми про все це, сова заскочила мені на плече та залишилася там. Вчепилася кігтями в тонку тканину моєї сукні, утримуючись на одному місці. І жодні аргументи не могли завадити Бубі забратися від мене подалі.

- Він тебе охороняє, - пояснила мені Агнес таку поведінку мого фамільяра.

- Красно дякую, - сарказм, що сочився в моїх словах, ледь не стік на землю, поки я жартівливо вклонилася в цій «подяці». Буба знову пискнув, але з плеча так нікуди не впав.

Тому я подумки махнула рукою на спроби зігнати його з насидженого місця та вирушила шукати моїх тата та маму. А коли знайшла щиро вибачилася перед ними та попросила можливості повернутися до Академії.

Володар та його дружина дозволили мені покинути цей чудовий захід, просили не забувати про своїх батьків і наполегливо запрошували в гості наступного разу. Я, звісно ж, погодилася. Та й що мені було робити? Адже це дійсно батьки. Хоч і Літини, а не мої, але все ж таки... Мені вони теж дуже сподобалися.

Вони дарували якесь відчутне та невидиме тепло, якого я ніколи не відчувала, коли була в нашому світі.

І тільки це не давало мені ні можливості, ні бажання засмучувати їх. Заподіяти їм внутрішні незручності, схоже, було для мене надто поганим вчинком, робити який я не хотіла.

Ми попрощалися ввічливо і надто офіційно, адже довкола було стільки сторонніх людей, включаючи і численних Володарів інших рас. Але насправді мені хотілося б тепло обійняти цих людей, які мимоволі стали батьками.

Володар та його дружина ніби відчули це і вирішили провести мене. Зовсім недалеко. Буквально до сусіднього приміщення.