Розділ 5

- Ти впевнена, що хочеш узяти із собою відьму? - Його Величність дивився на мене дуже уважно, наче вивчаючи. Думав, що я помилилася у своєму виборі чи у виборі потрібного слова?

- Так, - кивнула я. – Мені здається, що всім потрібно давати ще один шанс.

Насправді я не вважала, що у всіх ситуаціях це доречно, але у випадку з Агнес – цілком можливо.

Мій батько глянув на мене дивним задумливим поглядом. Я ж стояла незворушно, але з лагідним виглядом.

- Раніше ти була більш категорична, - відразу пішла швидка відповідь, яка дала мені зрозуміти ці роздуми.

Я трохи підняла свій гарний ніс:

- Може, ця Академія на мене так впливає?

- Можливо…

Головне для мене – якомога швидше прибратися з цього тіла. Тому зовсім не хотілося б, щоб він мене розкусив доти, доки я, як мінімум, не побуваю в бібліотеці.

- Я можу йти? – сказала трохи прохолодніше. Чемність у жестах залишилася незмінною. - Нас у залі зібрали, - додала тихіше. - Завтра я буду.

- Так, звичайно, Літо, - Його Величність зупинив свій порив обійняти мене на прощання.

Я також його не обійняла. Тільки вклонилася. Так, як і належало доньці Володаря.

Після чого переді мною відчинилися двері. Мене одразу ж відвели назад (що було чудово – з огляду на мою непоінформованість та невміння орієнтуватися у незнайомому приміщенні).

Коли я повернулася до зали, всі вже сиділи на своїх місцях і про щось тихо перемовлялися. Я не наважилася відкрито ставити дівчатам питання про те, що цікавило мене.

А цікавило мене зараз тільки одне (про завтрашній прийом, на який я не збиралася, я не думала) - в яку команду потрапив темноокий красень Дані.

Кинула на нього швидкий погляд з-під напівопущених вій та одразу ж наткнулася на такий самий зацікавлений погляд у відповідь. Відразу ж повернулася до Агнес та нахилилася до її вуха, вдаючи, що розмовляю з нею про якісь наші справи.

Тема для раптової розмови з руденької була якраз підходящою.

- Агнес, ти завтра зі мною вирушиш на прийом? – вирішила повідомити цю новину у формі питання. – Його Величність зовсім не проти твоєї присутності. Думаю, навіть навпаки, - ніби й не збрехала. Адже Володар не висловив свого невдоволення. Просте питання не рахується. – А я буду тобі нескінченно вдячна за допомогу.

Якийсь вогник спалахнув у очах відьми, але тут же згас. Я не стала роздумувати, що саме це означало. Зараз мені важливо було не показати, що я підглядала за молодим чоловіком, який мене зацікавив. Чи не «чоловіком». Тоді ким?

- Я згодна, - перервав мої розмірковання голос Агнес.

Я мало не стиснула її в обіймах від радості.

- Дякую, - сказала їй тихо, адже на нас уже звертала увагу мадам Розе, яка щось розказувала усім.

- Можете розійтися по своїх кімнатах, - закінчила свою промову, яку ми з відьмою повністю пропустили, помічниця пана Кріча. – І готуватись до сну.

- Як же так? - я знову повернулася до руденької з дуже розгубленим виглядом. Ми ж збиралися до бібліотеки.

– Мабуть, щось у нас у розкладі змінилося через це Змагання за Кубок Вогню, – знизала плечима відьма. – Завтра сходимо.

Ну, як же завтра? Якщо я сьогодні вже мала намір лягати спати у своєму власному тілі. Ніяк не хотілося тут залишатися незважаючи на те, що тут був один молодий чоловік, який мене дуже зацікавив.

«Мені все одно, адже я збиралася додому,» - повторила в думках уперто, поки Агнес тягнула мене слідом за дівчатами в коридор.

***

Сьогодні я вперше за довгий час ночувала у кімнаті не одна. Після інтернату, в якому нас було дуже багато в одному величезному приміщенні, я почала жити окремо. Тоді ж і почала насолоджуватися невідомою досі самотністю. Спершу не могла повірити своєму щастю. Здавалося, варто заплющити очі, як одразу ж налетять-наваляться на мене дівчата, щось голосно обговорюватимуть, може, навіть сваритися будуть. Але ні. Час йшов, а я все так само прокидалася в ідеальній тиші. Навіть птахи за вікнами ніби затихали перед тим, як я розкривала вії.

- Літо, давай я десь там у куточку перекантуюся, - Агнес показала мені на диван у вітальні.

- Ні. Ти така ж повноцінна адептка цієї Академії, як і я, - відрізала я та змусила прислугу притягнути в мою спальню ще одне ліжко. Добре, що місця для таких маніпуляцій тут було достатньо.

Затишно вмостившись із ногами на ідеальних тонких покривалах наших ліжок, ми з відьмою пили смачний відвар. Здається, я починала звикати до цього дивовижного та незвичайного напою.

- Що думаєш далі робити? - запитала руда, зробивши маленький ковток. З цікавістю подивилася на мене.

- Зараз доп'ю та вирушу на пошуки бібліотеки. Ти зі мною? - я подивилася їй прямо в очі та побачила там безліч емоцій. У серці одразу ж кольнуло непрошене почуття провини. Я ж обіцяла відьмі завтра потрапити на прийом, а сама, виходить, збираюся сьогодні відлетіти у своє тіло назад. Проклинаючи себе за безхарактерність, я додала. – Сьогодні шукаємо потрібну інформацію, а завтра після прийому я проведу цей потрібний обряд.

Обличчя Агнес потеплішало. Вона помітно розслабилася.

- Звичайно, ходімо. Тільки трохи пізніше. Зараз, напевно, ще викладачів у коридорах зустріти можна. Ми взагалі порталами звикли користуватися, але це зовсім не означає, що хтось з тих, хто особливо пильнує, не наважиться ловити недбайливих адептів, що пересуваються на своїх двох, - пояснила мені відьма.

- Добре, - кивнула я.

Довелося з нею погодитись. Адже я не знала порядків Академії, раптом, і справді, як тільки ми визирнемо за межі мого приміщення, то одразу ж натрапимо на кілька пар очей, які тільки й стежать за Літою Спаркл та її рудоволосою подругою.

Тож ми пили відвар, який після останнього ковтка з легкої руки Агнес та після її невиразного бурмотіння одразу наповнився до країв, і розмовляли про все. Було так приємно знову відчути себе звичайною дівчиною, нехай і не у своєму тілі. Адже я й забула, як це відчувати радість від нормального спілкування. На роботі у швейному цеху розмовляти нам не було коли, а після роботи всі швачки поспішали додому, до своїх родин. Одна тільки я неспішно вирушала до своєї квартири, дорогою заглядаючи в магазин за продуктами. Нових подруг після інтернату в мене не з'явилося, а зі старими ми не підтримували зв'язок.