Розділ 2

- Літо, давай переодягнемося, - потягла мене за собою дівчина в зеленій сукні та прикрикнула на решту подруг. - Ну чого стоїмо?! Усім вийти. Прибирати тут будуть.

- Добре, Лотто, - закивали вони та зникли в коридорі.

Ми теж не залишилися стояти біля розбитого дзеркала, а пройшли до наступної кімнати, яка виявилася немалою залою.

Я захоплено завмерла на порозі, розглядаючи світлі стіни, де-не-де розбавлені вставками з темного дерева, поверх якого йшли виті тонкі позолочені листочки винограду. У облицьованому білим мармуром каміні тихо потріскували дрова. Відблиски червоно-помаранчевого світла, перестрибуючи зі стіни на стіну, ховалися у величезній кришталевій люстрі, що висіла десь під високою стелею. М'який диван кольору охри стояв біля найдальшої стіни. Біля нього були маленькі непримітні дверцята з ледь помітною ручкою. Ще одні, вже помітні, двері були з іншого боку каміна. Все оздоблення зали було чудовим. А доповнювали цю картину маленький круглий кавовий столик та два затишні низькі крісла з позолоченими ручками, що стояли неподалік від вогню.

Поки я озиралася на всі боки, моя супутниця вже пройшла до дивана та з виглядом господині сіла на ньому, розправивши свою довгу сукню.

Я, звичайно, здивувалася такій поведінці, але поки що нічого не сказала. Спершу треба зрозуміти хто взагалі це така і що зі мною сталося.

У кімнату зазирнула ще одна скромно одягнена дівчина, яка одразу ж присіла у кніксені до підлоги.

- Рорі, чого стоїш?! Не бачиш, пані треба переодягтися?! - раптом клацнула пальцями Лотта, наказуючи покоївці, чим вразила мене ще більше. – І ще – відвар нам сюди принеси! Та давай жвавіше.

Ні, я розумію, що ця дамочка уявила себе моєю подругою, як би вона не помилялася, але щоб прислугою, яка мені (мені! а не їй) так низько кланяється, розпоряджатися - це вже нахабство!

Не знаю, чому я виглядаю інакше, чому всі навколо називають мене Літою, але все одно терпіти біля себе таку зарозумілу особу, нехай навіть і ту, яка зможе хоч побічно мені все пояснити, я не буду. Це не в моїх правилах та не в моєму характері.

- Лотто, - прозвучав мій вкрадливий голос (як добре, що я тепер знала її ім'я), - залиш нас самих, - я вказала дівчині рукою на двері. - Побачимося трохи пізніше.

Вона зблідла та злилася з кольором дорогого мармуру у нас під ногами. Рот володарки зеленого плаття то відкривався, то закривався, але з нього не вилітало ні звуку.

- Лі... Лі-та, - видихнула Лотта, коли прийшла до тями та змогла видавити з себе хоч щось, - але я... але я ж... - він раптом схопилася та витягнулася в струнку. Так-то вже краще буде. - Я думала, що тобі потрібна допомога, - залепетала Лотта.

- Вона мені й потрібна. Але не твоя, - не знаю, звідки в моєму голосі взялися владні нотки, але, здається, на дівчину вони подіяли правильним чином. - Приходь до мене за годину.

Лотта почервоніла, потім зблідла, потім знову почервоніла. Схоже, у неї всередині зараз вирувала буря емоцій. Що ж... мені її було зовсім не шкода.

Зрештою, дівчина в зеленій сукні зробила кніксен та пішла.

Я повернулася до покоївки, що чекала на мене, та спіймала тінь схвалення в її очах. Але ця емоція була настільки короткочасною, що я подумала, що помилилася.

- Ваша Високість, ви хотіли переодягтися. Яку сукню ви бажали б зараз одягти? Можливо, ту ніжно-рожеву з рубінами чи блакитну з діамантами? - покоївка трохи вклонилася.

Я зовсім не розуміла про які сукні йдеться, тому кивнула:

– Блакитну.

Поки дівчина перевдягала мене, я з цікавістю дивилася у вікна, які побачила прямо за спиною. Переді мною розташовувався тінистий сад з високими деревами та фігурно підстриженими кущами. То тут, то там стояли купки дівчат, які щось жваво обговорювали.

Мою увагу привернула рудоволоса одиначка, яка намагалася влитися то в одну групу, то в іншу, але її звідусіль проганяли. Серце тьохнуло. Ця бідолаха була так схожа на мене!

Я згадала про своє нелегке життя в інтернаті та повернулася до покоївки, яка нарешті закінчила свою роботу:

- Підкажи, як звідси можна вийти до саду?

Дівчина подивилася на мене якось дивно, але все ж таки вказала на ті непримітні дверцята біля дивана.

Я зволікати не стала. Прошелестіла спідницями через вузький прохід, спустилася по п'яти сходинках та , штовхнувши ще одні невеликі двері, опинилась серед дерев. Пройшовши невеликою доріжкою, я вийшла на зелену алею.

Руда дівчина проходила недалеко від мене.

- Почекай! - крикнула я руденькій. - Чуєш?! Руда, зупинись! 

Дівчина обернулася з подивом на конопатому обличчі. Її недовірливий погляд не міг повірити, що я зверталася зараз саме до неї. Адже, як я зрозуміла, дівчина тут була ізгоєм.

- Це… це ви до мене? - її приголомшений шепіт було практично нечутно.

- Так, - кивнула я. І зробила зухвалий рух рукою. - Йди сюди.

***

Поки я дивилася на дівчину, яка з недовірливим виразом обличчя повільно наближалася до мене, на мене дивилися всі, хто був у цей час у саду. На щастя, мені було байдуже, про що шепочуться ці випадково побачені мною люди.

- Привіт! - усміхнулася я руденькій.

Дівчина з мідно-червоним волоссям сіпнулася від мене, наче я її вдарила, але під впливом мого погляду все ж таки продовжила свій початковий рух.

- Здрастуйте! – запинаючись та червоніючи до кольору власного волосся, пробурмотіла руденька. Невже вона теж вважає мене принцесою?

- Як тебе звати? - я спробувала бути доброзичливою. - Мене звати…

- Я знаю, Ваша Високість, - перебила мене дівчина. І одразу додала. - Ой вибачте. Мене звуть Агнес.

- Дуже приємно, Агнес, - повідомила я їй та спритно взяла її під руку. Очі дівчини ледь не випали з орбіт. - Розкажи, хто ти така, - я непомітно потягла її подалі від чужих очей. У бік «своєї доріжки».

- Я… я відьма, - тихо промовила руденька та відразу спіткнулася.