Розділ 16. Магія і лід, або як не здатись, коли хочеться все спалити

---

✦ Сон перед бурею

Цієї ночі Лії снився не дракон. А вона сама. В одязі з темного льоду, з крижаним поглядом, вона стояла серед зруйнованої академії. На її плечі сидів магічний ворон — зі смарагдовими очима. Вона підносила руку, і вогонь проростав з-під землі, обпікаючи руни, що сплітались під її ногами.

У сні вона посміхалась. Уперше — не як студентка, а як хтось інший. Хтось сильніший.

Вона прокинулась із дивним пульсуванням у браслеті. Він вібрував, немов відлуння майбутнього.

✦ Урок, що все змінив

На другий день урок бойової магії почався не з крику Александра, а з мовчання.

— Невже наш магістр загубив голос? — прошепотіла Анна.

— Або терпіння, — додав Арнольд.

Александр мовчки спостерігав за Лією, яка стояла в центрі арени. Коротке каре виглядало майже зухвало. Її очі — як відблиски бурі.

— Сьогодні, — нарешті заговорив він, — ви маєте атакувати не мішень. А свій страх. Хто перший, міс Сайзен?

Лія вийшла. Розвела руки. І промовила без тіні вагання:

— «Крижаний вир».

Закляття спрацювало з першого разу. Вибух льоду вирвався з її пальців, пробіг стінами, не торкаючись нікого, але лишаючи ідеально рівну тріщину на мішені.

— Це… — Александр прокашлявся. — Це не цирк. Це вже щось більше.

— Можна я… ще? — запитала вона.

— Можна. Але не лід… Покажи, що ти бачила уві сні.

Лія глянула на нього здивовано. А потім промовила:

— «Вогняний корінь».

І земля під ареною зажевріла. З руни піднявся полум’яний візерунок, у формі квітки. Коли він згас, усі мовчали.

✦ За кулісами

У кабінеті Александр довго сидів із заплющеними очима.

— Вона почала зрушувати код браслета, — пробурмотів він. — Це або пробудження… або кінець.

✦ Нічна розмова

У той самий вечір Лія стояла біля озера.

— Вони забрали моє волосся, — сказала вона, коли він підійшов. — Але, здається, я знайшла голос.

Александр мовчав. Потім лише промовив:

— Не дозволяй їм думати, що втратила щось. Ти стала тим, ким маєш бути.

Вона підняла погляд:

— А якщо це — темна частина мене?

— То навчися керувати нею, поки вона не керує тобою.

І тоді — на її долоні спалахнув браслет. Сяйво було червоно-фіолетовим. І в глибині кольору — щось старе… щось дуже знайоме Александру.

— Це тільки початок, — прошепотів він.

— Але вже не страшно, — відповіла вона.

І вперше за довгий час — вони просто стояли поруч. Без слів, без викликів. Як двоє, хто вже не ховається від себе.

---