Розділ 13. Червона троянда та імперське прокляття

Імперія Дендраріон сьогодні виблискує, наче корона, з дорогоцінним камінням на кожному кроці. Але не завжди вона сяяла з такою гордістю. Колись ця земля була зібрана по частинах, мов з уламків, — у крові, попелі та жадобі.

Її правитель, імператор Араміус ІІ — тиранічний маразматик із манією величі, — зібрав державу, як збирають колекцію антикваріату: кожну частину він відбирав у когось. Його імперія була створена не союзом, а загарбанням.

Колись землі на місці Дендраріону були вільними, з окремими магічними королівствами, гільдіями та родами. Але коли Араміус, молодий тоді воєначальник, очолив північне князівство Дренваль, він оголосив:

> "Немає сенсу в розмаїтті, коли немає підкорення. Краса — в єдності, а єдність — у силі."

Сотні воєн, палені міста, полонені маги, знищені родини. Ріки крові не зупинили його — лише прикрасили палац новими мармуровими сходами. Араміус оголосив себе імператором і назвав державу Дендраріоном — у перекладі зі старої мови: "Небо, схилене до блиску".

Для нього важливою була не правда, не добробут народу, а те, як виглядає тронний зал. Він прикрашав імперію, як манекен: золотом, штучною величчю, позолоченими ілюзіями. І він хотів ще більше.

---

Так, імперія Дендаріон — велика, багата та виблискуюча — здавалася раєм, створеним богами. Розташована серед трьох морів, вона була благословенна щедрістю природи та магії. Але всередині цього сяйва приховувалася темна сутність. Її правитель, імператор Араміус ІІ — старий, марнославний деспот — був одержимий зовнішньою величчю. Його палац був перетворений на нескінченну галерею рідкісних коштовностей, чарівних манускриптів, картин, артефактів і зразків екзотичних істот.

— "Принесіть мені речі, красивіші за ті, що в моїй галереї, ту красу, що затьмарить навіть мої сни! — одного разу вигукнув він з імператорського балкона. —Я хочу здивуватись так, щоб і мої предки в могилах роззявили роти! Моя імперія повинна сліпити очі заздрісників!"

Свято зради

У день п’ятдесятої річниці з дня проголошення імперії, Араміус влаштував грандіозний Фестиваль Національних Достоянь, де кожен мав подарувати щось, що вважав достойним бути частиною безсмертної колекції Араміуса. Протягом кількох днів у палаці з'являлися дивовижні дари: артефактні кулі з південного Хасадару, магічні гобелени, виткані світлом, золоті статуетки духів вітру… Та один подарунок усе ж вирізнявся.

Коли перед імператором постав чоловік у довгій темній мантії, із каптуром, що приховував обличчя, усі затамували подих. У його руках — кришталева колба, в якій розцвітала червона троянда. Ніжна, майже невагома, вона сяяла зсередини м’яким світлом, схожим на тремтіння світанку.

— Хто приніс цю... квітку? — презирливо скривився Араміус.

— Це я, ваше величносте, хіба це не прекрасно? — промовив чоловік у темній мантії. Його каптур приховував обличчя, але з-під нього світилися очі — фіолетові, пульсуючі дивним внутрішнім сяйвом, а його голос був низьким і спокійним.

— Всього лише жалюгідна троянда?! — обурився імператор. — Де золото? Де діаманти?!

— Ви сліпі, — відповів мандрівник. — Це не просто троянда. Це пам’ять, надія й кохання, замкнуті в останньому пелюстку світу, що зникає. Вона дорожче за твоє жалюгідне життя. Це остання квітка з моєї батьківщини. Вона росла в руїнах, що лишилися після вашого війська. Вона — символ. І для мене вона дорожча за всі ваші перлини.

— Дорожча навіть за життя та усе моє багаття?! Дорожча за все, не сміши мене?! — проскреготів він. — Ви, селюки, не знаєте справжньої цінності!— висміяв його імператор. — Вирвіть йому очі. Я хочу мати фіолетові кристали в своїй короні! — загарчав він. — Їхня глибина нагадує мені дорогоцінний камінь - аметист!

Тоді чоловік підвів голову. Його очі палали фіолетовим світлом.

Воїни рушили до чоловіка, але той тільки підняв руку.

— Ти не бачиш далі свого носа, імператоре, — сказав він тихо. — Ти нищиш усе, до чого торкаєшся. Але ти не вічний. Я тебе проклинаю, Араміусе! Твоя імперія буде прекрасною — і зсередини гнилою. Твої нащадки нестимуть тінь твоїх жадібних вчинків. І колись… вогонь чорного дракона обпалить твою гордість. І все, що ти збудував — впаде!

Під куполом галереї здійнявся вітер. Артефакти почали тремтіти. Вогонь у люстрах згас. Чоловік простягнув руку до троянди.

— Телепень… — прошепотів він. — Ти не здатен бачити справжнє. Не здатен любити. І тому — проклятий. Ти топиш імперію в крові. Твої війни вирвали життя тисячам. Але прийде день, коли з’явиться дитя із чужого світу, чиє серце буде сильніше за твоє прокляття. Її життя буде пов’язане з артефактом, та з цією червоною як кров трояндою. Вона стане дзеркалом твоєї величі — і початком її руйнування. І вона — зітре твоє надбання в попіл. У її снах — чорний дракон. У її долі — новий початок.

Імператор наказав вбити мага. Але з цими словами він зник, наче розчинившись у повітрі. А троянда лишилась — пульсуюча, червона, жива. З того дня вночі, щоразу під річницю імперії, троянда в галереї засвічувалась. Її не можна було знищити. Вона так і залишилась у кришталевій колбі… у самому центрі галереї, з роками вкрита чарами та страхом.

---

Передбачення у снах Лії

У теперішньому часі, Лія бачила той самий образ уві сні.

Академія — у вогні. Небо було червоним. Люди кричали. Студенти — у паніці. У повітрі — страх. Над головами кружляє  посеред усього — величезний іссиня-чорний дракон. Його очі… були схожі на очі Александра. Його вогонь — не лише жар, а спогади, біль і лють. А потім — тріск, руїни, уламки стелі, і хтось кричить її ім’я.
> "Знищити або зберегти — залежить від того, кого любить вогонь." — пролунало у сні.

Вона прокинулась із криком, щойно доторкнулась до свого браслета — той засвітився червоним.

Той самий артефакт, що пов'язував її з Александром.

Усе тільки починалось.
---

А тепер трішки подробиць магічного артефакта - браслета Лії і пов’язаний з ним артефакт Александра