Розділ 8. Вогонь сорому і гніву

Академія жила своїм звичним ритмом — пари, бібліотеки, перерви, спалахи мани. Але були і моменти, які не вписувались у звичне.

Лія, як попаданка, вже давно не була «новенькою», але приваблювала увагу — і зовнішністю, і манерами, і успіхами. Її помітили, хтось із цікавістю, а дехто — з надмірною увагою.

На одній з перерв, біля фонтану на внутрішньому дворі, до неї підійшли двоє старшокурсників — Маріус і Трейн. Хлопці з факультету енергетичної магії, зухвалі, самовпевнені, з тих, хто звик, що все дістається їм легко.

— Ліанно, може, пройдешся з нами до криштального саду? — з нахабною усмішкою запитав Маріус.

— Я — на пару, — сухо відповіла вона.

— Та ну, ти ж і так усе здаєш ідеально. Принцеса з Землі, а тепер і принцеса Академії. — Трейн кивнув на її фіолетовий браслет. — Від кого подарунок? Від нового залицяльника?

— Це артефакт. І ні, не від таких типів як ви.

Вони переглянулись. І в очах з’явився тінь знущання.

— Пишаєшся своїми штучками? Думаєш, ти особлива?

— Думаю, вам краще піти, — відповіла вона з крижаним голосом.

Але хлопці не зупинились. Один з них — Трейн — раптом підняв руку, і з неї зірвалась блакитна іскра. За мить ноги Лії скувалися тонкою кіркою льоду. Вона спробувала ступити — і мало не впала.

— Що за…? — Лія опустила погляд і побачила, як магія заковує її в крижану пастку.

— Диви, навіть попаданка може застигнути на місці, — гиготів Маріус.

На території Академії заборонено застосовувати магію під час перерв. Але вони це ігнорували — і не помітили, що з тіні спостерігав за ними магістр Александр фон Ельварн.

Його очі блиснули. За секунду він уже прямував до місця подій, а мана навколо нього повільно завихрювалась.

Лія розлючено вирвала руку з кишені, її браслет засвітився, і з долоні вирвався фіолетовий вогонь. Вогонь не підкорювався, він палав з емоціями — гнів, страх, приниження. Магічна хвиля відштовхнула хлопців, лід тріснув, а вогонь здійнявся до неба.

І саме в цей момент — Александр стрибнув уперед, щоб закрити її собою, вважаючи, що хтось із хлопців застосував небезпечну магію.

— ЛІЯ! — закричав він, і в той же момент фіолетова хвиля вдарила прямо в нього.

Все сталося за секунду: спалах, легкий вибух, запах обпаленої трави… і Александр стоїть на колінах, прикриваючи її собою, а навколо них — фіолетовий серпанок вогню, що димить у повітрі.

— Ні… Ні-ні-ні… — Лія кинулась до нього. — Я не хотіла! Ви… Ви навіщо?!

Александр повільно підвів голову. В його очах — більше здивування, ніж гніву.

— Ви… активували… древню магію.

— Що?!

— Цей вогонь… він не з цього світу. Я впевнений, що і не з вашого теж.

Він зітхнув, уста в нього здригнулись — на мить, як усмішка:

— Ви, здається, мене підсмажили.

— Ви в порядку?!

— Вражений та зачарований. У буквальному сенсі цього слова.

Лія відвела погляд, її щоки палали. Всі навколо збіглись. Студенти шепотілися, а один з викладачів кинувся до них:

— Що тут сталося?

Александр, підводячись, коротко відповів:

— Порушення правил. І дуже яскравий неочікуваний самозахист від пані Сайзен.

— Вона вас поранила?!

— Легкий фіолетовий опік самолюбства, ще житиму.

А Лія стояла, зніяковіла, спантеличена, налякана і… трохи розчулена.

— Я… Я не мала цього робити…

— Ви захищались. І, як завжди, з розмахом, — м’яко відповів Александр.

Але в його очах щось змінилося. Він уперше подивився на неї інакше — не як на студентку, не як на джерело сарказму… а як на когось, хто небезпечний, непередбачуваний — і зачаровуюче незвичний.

Цей день залишився в пам’яті всіх. І хоча Александр швидко відновив свій звичний холодний тон, а Лія — свою колючу незалежність, щось між ними тріснуло.

І з тріщини почало пробиватися світло і… магії, якої ще не знали ні вона, ні він.

Вечір накрив Академію густим оксамитовим покровом. Усю територію мов би притихла, лише вогні на вежах тремтіли, кидаючи відблиски на кам’яні стіни. Після інциденту біля фонтану плітки розлетілись блискавично — всі обговорювали фіолетовий вогонь, який вирвався з Ліїної долоні, і те, як магістр Александр фон Ельварн кинувся її рятувати.

Лія сиділа у своїй кімнаті, обхопивши коліна. Вона все ще відчувала той спалах сили, який пройшов крізь неї. Її руки більше не тремтіли, але всередині… все бурлило.

У двері постукали, один раз спокійно та рішуче.

Вона підвелася повільно, подумала, що це Анна або Арнольд. Але коли відчинила двері, побачила… його.

— Магістр Александр? — зніяковіло прошепотіла.

— Пані Сайзен. — Він вклонився ледь помітно. — Можна увійти?

Вона мовчки кивнула.

Він пройшов усередину, зупинився біля вікна, не обертаючись.

— Хтось із професорів вимагав ваше відрахування. За несанкціоноване застосування магії. Але… — він повернувся і поглянув їй просто в очі — …я зупинив їх.

— Ви?.. а чому?

— Так, 

— Це все одно неправильно… — Лія опустила погляд. — Я втратила контроль.

— Ви не втратили. Ви — втратили рівновагу через емоційний всплеск. Різниця — велика. — Він на мить зробив паузу. — Ви ще не вчилися контролювати силу в стані емоційної бурі. А тепер — вам доведеться.

— Ви прийшли… лише сказати це? — обережно спитала вона.

— Я прийшов переконатись, що ви не зламаєтесь.

— Я не зламаюсь, — майже прошепотіла вона.

— Добре. Бо дехто в цій Академії вважає вас небезпечною. А ще хтось — дивом. Я особисто поки не визначився. Але ви цікаві, дуже. — на його обличчі появилася легка усмішка.

Вона не знала, що відповісти. І тоді він посміхнувся — вперше без іронії:

— І, до речі… магія фіолетового вогню, якою ви вдарили мене… залишила слід.

— Слід?..

— На моєму одязі і на моїй гордості. — Він знизав плечима. — Вперше за багато років мені довелось мити мантію вручну.

Лія розсміялась — щиро, хоч і трохи винувато. Її сміх був тихим, ніби вода після дощу, але наповненим полегшенням.