Розділ 5. Як усе почалося

Світ змінився у мить, коли вона ще не встигла навіть усвідомити, що ступила за межу звичного. Лія, вісімнадцятирічна дівчина з Флориди, жила звичайним життям: школа, друзі, мрії, яскраве сонце, вечори на березі океану. Іван був її найкращим другом зі школи. Смішний, харизматичний, трішки дивний, але завжди поруч. Вони навчались в одній школі, потім в одному коледжі, розуміли одне одного без слів — зв'язок, який не зникає з роками. Але вона не знала головного: Іван не був звичайною людиною.

Того дня він запросив її до парку — улюблене місце біля океану. Там, де зазвичай вони їли морозиво або сміялись над туристами. Але цього разу атмосфера була інакшою. Іван був дивно серйозним, у погляді читалася тривога й... туга.

— Обіцяй, що нічого не питатимеш, — промовив він, не зводячи погляду з кулона, який тримав у руці.

— Іване… Що відбувається? — Лія нахилилася ближче, відчуваючи якусь надривну емоцію в його голосі.

— Я мушу... поїхати. І надовго. Не знаю, чи зможу повернутись. Я не хотів іти, не попрощавшись. Ти — єдина, з ким я справді хотів... побути востаннє.

Лія застигла. Її серце йокнуло, але вона намагалась не показати.

— Куди ти?..

— У своє справжнє місце. — Він підняв кулон. — Там, де магія — не вигадка. Там, звідки я родом. Я... більше не можу приховувати це. І сьогодні — мій останній шанс.

— Але чому саме зараз?.. — прошепотіла вона.

— Бо портал відкриється лише раз. І я повинен бути там, інакше… усе втратиться. — Він поглянув на неї з сумом. — Пробач, Ліє.

Він торкнувся кулона й прошепотів кілька дивних слів. У повітрі перед ними затремтів простір, наче хтось прорізав небо невидимим ножем. Вітер зірвався зненацька, і з туману виросло світле коло — портал.

Іван зробив крок уперед, але не помітив, що Лія підійшла надто близько. Її очі були повні сліз, серце — збурене від відчуття втрати.

— Іване! Ти не можеш просто… піти! — вигукнула вона.

Він обернувся… запізно.

Магічна енергія вихопила її, немов потік невидимої води. Вона відчула, як підлога зникає з-під ніг, як серце стискається від паніки, а світ навколо крутиться, ніби її засмоктало в спіраль. Іван спробував схопити її за руку — встиг, і обидва зникли у сяйві порталу.

...

Вони опинилися у кам’яному колі серед нічного лісу. Небо було темно-синім, важким, з місяцем у формі серпа. Повітря пахло деревом і старовиною. Десь у далечині чулося шепотіння.

Іван озирнувся першим, побачив її — знесилену, у пилюці, з великими здивованими очима.

— Лія… Тебе не мало бути тут…

— Ти що, з глузду з’їхав?! — випалила вона. — Ти втягнув мене в… Що це?!

— Це… мій світ. Мій дім. Імперія Дендраріон.

Він сів на камінь, вражений.

— Портал мав спрацювати тільки на мене. Але… — він подивився на її браслет. — Браслет… він… среагував і на тебе. У тобі є магія, Ліє. Це… не випадковість.

— Яка ще магія? Ти хоч розумієш, що ми… в іншому всесвіті?!

Іван мовчав. Його очі здавались дорослішими, ніж кілька хвилин тому. Він наче за один крок став старшим на кілька років.

— Я хотів сказати тобі пізніше. Але тепер… доведеться швидко все пояснювати. Бо ти вже тут. І вороття назад не буде.

...

Вони рушили до ближчого поселення, яке ще вночі палало вогнями магічних сфер. А вже через два дні Лію записали до Академії магії, бо за протоколом усі магічно активні прибулі повинні пройти тестування.

Результати здивували навіть старших магістрів.

— Потенціал нестабільний, але вражаючий. Ненавчене джерело, ще й із Землі? Це… рідкість, — сказав один із них, переглядаючи сфери.

І тоді вона вперше побачила його.

Чоловік у чорному. Високий. З очима кольору крижаної безодні. Магістр Александр.

Він дивився на неї не як на дівчину, що випадково потрапила до магічного світу. А як на змінну у складному рівнянні, яке може або врятувати систему — або зруйнувати все до основи.