Розділ 4. Пастка перед балом

Вечір Північного Балу був довгоочікуваним — казковим, як із фільму: усе сяяло від магічних світильників, пелюстки срібного місячного жасмину падали з небес, музика звучала з артефактних сфер, які піднімалися в повітря, а студенти крокували сходами до головного залу в розкішних мантіях та сукнях, розшитих чарівними візерунками.

Але тільки не Лія.

Вона стояла перед дзеркалом у гримерці Академії, вся — в елегантній фіолетовій сукні, вишитій мерехтливими нитками, із зачіскою, яку їй зробила Анна, із легким мерехтінням артефактного браслета на зап’ясті.

Бал мав от-от початися. Але коли Лія потягнулась до дверей — вони не відчинялися.

Вона натисла ще раз. Потім спробувала магію — артефакти не діяли.

— Що за… — прошепотіла вона.

На дверях, майже невидимі для неозброєного ока, пульсували руни замикання, ще й потужні. Зроблені кимось, хто вмів перекривати не тільки фізичний вихід, а й енергетичний простір навколо. Навіть портал за дзеркалом був заблокований. Це вже не просто злий жарт.

І Лія одразу здогадалася, хто це зробив.

> Крістал.

Усе сходилось. Вона давно виношувала помсту — за поразку, за Івана, за те, що Лія... не зі світу цього, але має увагу мага, якого всі бояться — і таємно хочуть.

Лія сіла на лавку, подивилася у дзеркало й зітхнула.
— Справді? Прокляті двері? Чому все завжди закінчується на дверях?..

Вона спробувала сконцентруватися — згадати, що казала магістр Доріс про руни пеленгу.

> «Магічні окови, побудовані на основі “руни тиші”, знешкоджуються лише зсередини — через голос або істинне ім’я предмета, який тебе оточує.»

— Істинне ім’я… — прошепотіла вона. — Ну добре… якщо ця гримерка названа на честь давньої магічної леді Лораїни…

Лія піднялася, глянувши на старовинну табличку на стіні, яку раніше не помічала.
“Кімната Лораїни Мовчазної”

— Лораїна… Лораїна… Випустіть мене, Лораїно! — крикнула вона.

Руни блиснули, але не розчинились.

Вона нервово засміялась.

— Окей. Значить, треба інакше.

Вона підійшла до дзеркала, торкнулась браслета й прошепотіла:

— Якщо в тобі хоч крапля магії лишилась… будь ласка.

Браслет затремтів, але все ще мовчав.

---

✦ Тим часом. У залі балу

У головному залі все вже сяяло. Місячне світло проходило крізь кришталеві куполи, арфа грала сама, студенти кружляли в танці.

Александр стояв осторонь, у чорному фраку з темно-синім шовком. Він поглянув на годинник — і знову на вхід.

— Вона спізнюється, — сказав Іван, підходячи до нього. — Я був у її кімнаті — порожня. Напевно, ще фарбується у гримерці.

Александр мовчав. У його очах блиснула тривога.

> Щось не так.

І тут… він відчув це. Слабкий пульс її браслета. Повідомлення.
Магія термінового сигналу.

Він рвучко повернувся — і зник у напрямку гримерки.

---

✦ Повернення Лії

Коли двері вибухнули потужною хвилею антимагії, Лія вже готувалась вибивати їх табуреткою.

— Ти що — зовсім… — почала вона, коли побачила силует на порозі. Але замовкла.

Бо це був він.

— Усе нормально? — запитав Александр, без зайвих слів.

— Окрім того, що мене зачинили, заблокували портал, і я чуть не зламала манікюр — цілком!

— Я думав, тебе важче зупинити. Ти ж пройшла випробування через вогонь, воду та мідні труби, тобто змію, ілюзії й лабіринт. А тут — двері?

— Магічні, крісталівські та звісно з відтінком паскудства.

Александр глянув на неї. Його погляд пробіг по її сукні, зачісці, тремтячих пальцях. Він щось прошепотів — і навколо неї загорілася тонка лінія енергетичної аури. Сукня засвітилась і стала ще розкішнішою, на шкірі зникли подряпини й втому.

— Це… — Лія не встигла спитати.

— Моє запрошення ще дійсне. Ми входимо разом.

— Перепрошую, ви зараз мене офіційно ведете на бал?

— Я рятую твою репутацію. І свою звісно ж, я за справедливість.

— І вас це зовсім не тішить?

— Тішить. Але я не покажу.

Вони вийшли разом — Лія з гордо піднятою головою, Александр поруч — суворий і мовчазний, але з тією ледь помітною усмішкою на вустах.

У залі музика на мить стихла, коли побачили пару. А Крістал… стиснула келих так, що його дно дало тріщину.

---