Розділ 2. Листок брехні і шелест змій

Наступне випробування мало назву «Сліди Іштар». У кожного учасника був свій конверт — у ньому аркуш із шифром, підказкою до маршруту. Задача: за дві години дістатися до магічної точки у внутрішніх лісах Академії, розгадуючи слід за слідом. Головне — не зійти з маршруту і не потрапити в червону зону, позначену на картах. Заборонений ліс — місце, куди заборонено заходити навіть викладачам без підготовки.

— Отже, — Лія розгорнула свій аркуш. — “Там, де пір’я не летить, де тіні не чіпають землю. Три кроки на південь від тремтячого стовбура. Там, де не сонце, а вітри співають, сховано те, що шукають. Три кроки на захід від гілки з трьома плодами — і твій скарб тебе чекає.”…”  — Холод пройшовся спиною. Її щось турбувало в цій підказці. Вона була… занадто поетичною. Інші загадки, що вона бачила в однокурсників, мали суворо простий, академічний стиль. А ця — мов вирвана зі старовинної книги.

Вона нахмурилася. Шифр був дивний — не в стилі артефакторів. Більше схожий на щось… ілюзорне. Але час спливав. Усі вже побігли в різні боки. Лія вирушила слідом за вказівками, напружено вдивляючись у навколишні дерева.

І з кожним кроком ставало темніше.

> “Тут надто тихо…”

Листя не шелестіло, навіть пташки мовчали. А потім… з дерев звисли тонкі, сріблясті ланцюжки павутиння. Її шкіру пробіг холод.

— Щось не те, — прошепотіла вона. — Я мала бути на дорозі до Вежі Іштар, а не… тут.
Але час спливав. І навколо вже чути було віддалені крики: “Знайшов!”, “Обережно, там слизняк!”, “Вихід он там!”

Лія прослизнула між високими, покрученими деревами. Ще кілька кроків, і вона побачила гілку з трьома фіолетовими плодами. Серце стислося: все збігалося. Вона опустилась на коліна, почала розгрібати мох і вогку землю... але замість “скарбу” її палець торкнувся чогось слизького.

Вона зупинилася. Озирнулася. Навколо — ніч. Чорна, як чорнило. Ліс дихав небезпекою. Тіньовий плющ ховався за деревами, стовбури мали отвори, як роти, а зі щілин виповзали…

Змії.

Їхні очі світилися в темряві. Одна з них — довга, біла, з рожевими очима — виповзла на камінь попереду і здійнялася.

Гадюка Іґнезіс. Надзвичайно отруйна. Погляд — паралізує іллюзіями. Вона не кусає одразу — вона спочатку вводить жертву в галюцинації, а потім душить.

— “Назад, обережно, обережно... не дивись в її очі...” — прошепотіла Лія, намагаючись повільно відступити.

— Зачароване зміїне кубло, — шепотіла Лія. — Я в червоній зоні. Як?..

В голові спалахнула думка — листок! Вона витягла його з кишені, піднесла ближче до магічного світла браслета уважно придівляючись до нього. На листку печать академії відрізнялася іншим приглушеним більш віцвівшим синім кольором, не як у їнших адептах, як вона це не розгледіла.

— Це підробка… — розчаровано прошепотіла вона. — Хтось… підмінив. —  Вона навіть здогадується хто це зробив.

Перш ніж вона встигла навіть проклясти Крістал, яка, без сумніву, влаштувала це, одна зі змій рвонулася вперед.

Лія відступила, зачепила корінь, впала на спину. Навколо — шипіння, холод, відчай. Вона підняла руки, зібравши щит із енергії браслета, але щось не спрацьовувало — магія в лісі згасла, як іскра на воді.

— Я не можу активувати свій браслет... — її тіло почало паралізувати, можливо що вона ненароком поглянула у очі магічної тварюки.

Одна з істот вже ковзала до її горла. Але було пізно.

Її охопило запаморочення, простір навколо затанцювало. Вона раптом побачила школу у Флориді, її батька… свій дім... усе змішалося. Реальність перемішалося зі сном, ліс зник. Вона стояла в пустому коридорі, перед дзеркалом, а з нього на неї дивилась… Крісталл?

— “Слабка іномирянко, ти не звідси, ми ніколи тебе не примемо! Ти тут нікому не потрібна. У тебе нічого не вийде…” — шепотів голос у голові, глибокий і липкий, як смола.

— Ні… — прошепотіла вона, стискаючи браслет.

Але її руки тряслись. Видіння ставали дедалі реальнішими. Дерева зникали, небо потемнішало. Вона більше не знала, де знаходиться.

Раптом — хруснуло.

Хтось рвонув її з місця, мов ляльку. Земля зникла з-під ніг, і вона впала в чиїсь руки. Хтось обхопив її плечі, натисув на кристал у браслеті — той спалахнув фіолетовим світлом, та ті жахливі ілюзії розлетілися мов дим. Лія  побачила його, вона різко вдихнула. Александр з’явився з тіні — ніби вийшов із самої сутності ночі.

— І знову ти десь не там, де треба… — пробурмотів він, не відводячи від неї погляду— Ти в червоній зоні, дурепо, — тихо прошепотів він, але очі палали. — Ще трохи і ти б мала загинути за дві хвилини, якщо я не встигув. Ти взагалі уявляєш де ти зараз знаходишся?!

— В Забороненому лісі, —винувато видихнула Лія. — Я не… Я не сама вибирала цей шлях. Хтось підмінив…

У повітрі перед нею — різкий порив вітру. Холодний, як кришталь. І в цю мить крізь темряву пройшов промінь блискавки — ніби час зупинився.

— Я… — Лія спробувала щось сказати, але губи не слухались, а в голові ще паморочилось. — Я думала, це була правильна загадка… а це виявляється, що було підступною підлянкою.

— Твоя “правильна загадка” була майстерно сфабрикована, так. — відповів він різко. — А вхід у Заборонений ліс для новачків — смертельний. Навіть для тебе, Землянко.

— То це… Кріс..?

— Крісталл Едкінс, — завершив він замість неї. —Неважко й здогадатися, авжеж?! Я підозрював, що вона щось готує. Але не думав, що аж настільки. Я власними очима бачив як ви багато сперечалися та доходили плітки про вас, ще з самого твого і Івана прибуття до цієї академії ви закляті вороги, що між вами трапилось, уявити не можу, але таку підлянку від неї я не очікував.—  Його голос потемнів. — Її я поки не чіпаю, ще подивимось як вона викрутиться. Але тебе…
— він відпустив її потихеньку, обережно придержуюючи за плечі, а вона різко встала, що аж в голові запаморочилось, трохи похитнулась  її ноги затремтіли та стали ватними і раптом впала на коліна. — Тебе треба вчити елементарній обережності! — Він виглядав розлюченим, але водночас… стурбованим? Його пальці тримали її за плечі занадто міцно. Александр знову допоміг їй встати заново.
— Вставай потихесеньку, та дихай повільніше, не різко. — голос був глибокий, владний.