Розділ 13

Прокинулася я в тому незабутньому стані, коли енергії повно, магічні канали ледь не дзвенять від сили, що їх переповнює, а морально настільки паскудно, що хочеться заритися з головою в подушки і не вставати щонайменше добу, а в ідеалі – ніколи.

Причин тому було декілька.

Перша і найочевидніша – вчорашні видіння, що сколихнули в грудях забагато болю і почуття провини. Нагадали те, про що я воліла б ніколи не згадувати в принципі. Проте вони як згадалися, так і забудуться. І тут ми підходимо до другої проблеми мого непривабливого становища – як це все я буду пояснювати Ерраю. Дарма він вчора до мене припхався зі своїми почуттями відповідальності за одну Видчу. Чи не дарма – тут як глянути. Адже якір з нього вийшов навіть кращий, ніж з Торі. До неї я повернулася, проживши весь спектр незабутніх емоцій того триклятого дня… А от з Торном все обійшлося куди меншою кровʼю. Але…

Але чомусь тепер мені здається, що відчепитися від нього мені буде вкрай складно. Та що там… практично неможливо. З іншого боку, а з якого дива я маю йому щось пояснювати? Чи все ж маю?

Я повернула голову і поглянула на юнака… хоч ні, певно, все ж молодого і… що тут приховувати, дуже гарного чоловіка, що спав поряд. Лежачи на боку, обличчям до мене, немов всю цю ніч провів, спостерігаючи за мною. Втім, якщо зважати на те, що я вже про нього знаю, то геть не дивно, що саме так воно і було – вартував, щоб я собі знову нічого не заподіяла. Відповідальний…

Що ж… Вигляд він мав такий, що мені стало його навіть шкода. Під очима залягли темні тіні, губи стиснуті, ніби йому вкрай не подобаються його сни. Між брів – похмура складка… І лише рука спокійно лежить собі поперек моєї талії. Трохи заважка, але чомусь прибрати її не хотілося… Навіть попри те, що власне сама я була одягнута в довгу нічну сорочку, яку точно вдягла не сама. Принаймні процес перевдягання пригадати не вдавалося. Тож зрештою вирішила просто на цьому не наголошувати.

Взагалі виникло стійке бажання просто вислизнути тихенько з кімнати і не потрапляти йому на очі найближчі… довго. От тільки щось мені підказувало, що хто ж мене відпустить? Тільки розізлиться. А чи варто злити і без того знервованого дрекка? Правильно – не варто!

– Як ти? – не розплющуючи очей, запитав Еррай так несподівано, що я мимоволі здригнулася.

Все ж він не перестає мене дивувати. І підкрадається непомітно, і от примудряється прокинутися так, що я не помітила цього.

Хто ж ти такий, Ерраю Торн? Юнак… тобто вже чоловік все ж, який примудрився приборкати духів самого Райденхору. Має навички, котрі я не знаю як і пояснити. Спадкоємець якогось із престолів? Ймовірно, звісно, проте… я все більше схилялася до думки, що це далеко не всі секрети цього хлопця.

– Виживу, – скинувши його руку з себе і намагаючись не обмацувати поглядом треноване тіло, з якого сповзла ковдра, проте на яке сорочку так і не потрудився ніхто натягнути.

І це дуже дарма… Адже моя памʼять послужливо відтворила дуже детально події завершення вчорашнього вечора. Я немов наживо відчула його ніжну шкіру і разом з тим сталеві мʼязи під своїми долонями. І в роті вмить пересохло, адже поцілунки його також згадала. І те, як колотилося моє серце. Та й його також. І отямилася лише тоді, коли усвідомила, що він давно розплющив очі і дивиться просто на мене. Який же він спокусливий… гад.

Якби все це відбувалося на день раніше, навряд чи мені вдалося б перед ним встояти. А так… лихоманка дуже вчасно і болюче, але нагадала, у що може вилитися моя слабкість. Тож тепер мої відчуття, цей солодкий присмак поцілунків віддавав гіркотою на язику… З цим усім терміново потрібно було щось робити. Адже, переступивши певну межу, я можу… наробити помилок. Фатальних помилок.

Колись мені вже дали зрозуміти, чим я заплачу за подібні прив'язаності і почуття. Точніше, платять інші, а мені доводиться жити з усвідомленням, що винна в цьому саме я.

І мені більше геть не хочеться завдавати бодай комусь болю. Не хочу, щоб платили за мої помилки ті, хто мені став… близьким.

А тому я знайду спосіб зняти приворот найближчим часом. І без варіантів.

– Мені треба в місто, – випалила я, усвідомивши, що мовчання дещо затягнулося, а і без того темні очі Торна стали ще темнішими. І тільки тоді опустила погляд, аби оцінити свій власний зовнішній вигляд…

– Прокляття, – вилаялася я, рвонувши до вбиральні.

Не питатиму, звідки в мене ця сорочка, яка не приховує толком нічого. От візьму і не буду нічого запитувати…

О, Первородний Драконе…

– І нічого не прокляття, – опанувавши емоції, крикнув Еррай. – Тобі пасує.

– Дуже дякую за високу оцінку моїх принад, – висунувшись з ванної кімнати, кинула я. – Але повернімося до мого прохання. Мені треба в місто…

– Розкішно, – не приховуючи сарказму, відреагував на моє прохання Торн. – Але може, почнімо з нагального?

І от цієї миті ніби й зачинені двері у вбиральню відчинилися так різко, що ледь не злетіли з петель. Все б нічого, але я саме позбулася навіть того сороміцького предмета гардероба. Тож все, що лишалося, – поспіхом схопити рушник, що підвернувся під руку. Але я бачила остаточно потемнілий погляд Еррая. І те як стиснулись його руки в кулаки на коротку мить, ніби так він намагався опанувати себе. І мені дуже хотілось вірити, що вдалось. Бо якщо ні… Не хочу про це думати навіть.