12.5

Я любила Сакхер. Насолоджувалася його гарячим сухим повітрям, сонцем, що безжально золотило шкіру і до білого випалювало волосся. Обожнювала нескінченні кольору білого золота піски і бездонне темно-синє небо з дрібними вкрапленнями зірок, візерунками сузірʼїв.

Сакхер був, як і ми, шайханки, – смертельний. Але це не означало, що його не намагалися підкорити. І він безжально розтоптував і знищував будь-кого, хто намагався на нього зазіхнути.

Нас вчили любити Сакхер. І я дійсно його любила.

До того дня…

Сікх. Він був точно такий, як того дня, коли ми бачилися з ним востаннє. Чи просто саме таким я його й запамʼятала? Рудий хлопчисько, трохи більше ніж на рік старший за мене, в довгому чорному халаті з тонкою червоною вишивкою на рукавах, широких штанях та легких сандалях. Він усе поправляв чорну шаль, прикриваючи нею голову і нижню частину обличчя, аби не наковтатися піску і приховати свою вульгарно руду шевелюру.

Він соромився її ледь не більше, ніж ми з Торі своєї незвичної для цієї місцевості масті. Але мені подобалося. І ластовиння на носі також… Веттея – його тітка – казала, що то на нього при народженні червоний дракон полумʼям дихнув. От він і став таким… вогняним.

Усмішка мимоволі торкнулася губ, варто було згадати ту трохи буркотливу, але нескінченно дбайливу і люблячу жінку. І одразу ж у грудях тоскно занило. Я не бачила її більше з того дня. Цікаво, чи усміхалася вона ще колись? Після того, як…

– Лорейн! Ну ж бо! Якщо нас застукають твої сестри, то точно легко не відбудемося, – крикнув Сікх, махнувши рукою, і першим ступив у тінь скелястого виступу.

Чорною пащею роззявився біля підніжжя вхід, про який не те що Сікх, а навіть я знати не мала. Я й забуду. Потім я багато чого забуду. Приміром, що саме сталося тоді. Проте Летийя залишить мені більше спогадів, ніж я хотіла б.

– Ти маєш засвоїти цей урок, Лорано, – промовить вона згодом. – Кожна помилка має ціну. Іноді ця ціна низька, і ми сплачуємо її легко. Іноді з нас беруть більше, ніж ми готові віддати. І з цим нам доводиться жити.

Якби ж я знала, чим доведеться заплатити, ніколи б не наближалася до цього виступу. Ніколи в житті…

Магічні канали горіли й гуділи, наповнюючись силою. І, може, це, а може, відчуття, що в цьому всьому я не одна, не давало розчинитися в цьому спогаді остаточно.

Але зараз, крок за кроком, я спускалася темним лазом слідом за своєю безжальною памʼяттю. Вдихала стиснене повітря, що загрожувало петлею затягнутися довкола шиї. Прислухалася до дивної в цих землях мелодії, що співали краплі, зриваючись зі сталактитів і розбиваючись об камʼяну підлогу.

– Летийя Наїде посадить мене в карцер, якщо дізнається, що ми були тут, – обережно промовила я, сплітаючи найпростіше закляття ліхтарика, на котре навіть у Видчих вистачало стихійної магії. – І твоя тітка також тобі цього не пробачить.

– І що вона мені зробить? – обернувся Сікх так різко, що я спіткнулася і буквально впала йому в обійми.

Серце завмерло рівно так, як тоді. Виявляється, я памʼятала навіть це. І вогник, що затанцював у його горіхового кольору очах, і аромат спецій, якими торгувала його тітка.

Стало так тоскно, що я схлипнула навіть у цьому навіяному лихоманкою маренні. Хоч тоді я точно не ридала. Я взагалі дозволила собі сльози двічі – коли зрозуміла, наскільки нікчемна насправді, і коли усвідомила, наскільки непотрібна.

Біль був настільки сильний, настільки задушливий, що замість того, аби кинути, як і тоді, жартівливу фразу про порваний на дупі пасок, я схлипнула, ледь не задихнувшись. І спогади тріснули. А крізь тріщини просочилася я. Не та юна шайханка. А я – нинішня. Що вже пережила це все раз, і вдруге… Вдруге не могла. Надто боляче.

– Я не хочу туди йти, – доволі різко, навіть істерично скрикнула я, вирвавшись з обіймів Сікха. – Не піду! Не можу… Будь ласка!

– Лорейн, агов! – струснув мене Сікх. Не памʼятаю, щоб він дозволяв собі подібне. Шайханок, навіть тільки учениць, треба остерігатися. А він… – Потерпи ще трохи.

– Не хочу терпіти, – прошепотіла я, ткнувшись носом йому в шию. Запах у нього також був зовсім інший. – Я не хочу знову тебе втрачати.

– Не втратиш, – прошепотів Сікх, погладивши мене по розтріпаному волоссю. – Я буду поряд стільки, скільки треба.

– Вже втратила, – мотнувши головою, прошепотіла тихо я. – Я вже тебе втратила. І… я винна в тому, що сталося. Як я перед тобою винна… Винна в твоїй смерті.

Рука Сікха на мить завмерла, немов він остерігався знову мене торкнутися. Проте за мить знову торкнулася волосся, обережно перебираючи сплутані пасма.

– Ти про що? – обережно запитав хлопець.

Його голос змінився, став нижчим, хрипкішим і… на диво знайомим. Але належав він геть іншому юнакові.

І я обережно відхилилася, аби зазирнути йому в обличчя. От тільки воно стрімко втрачало чіткість, змінювалося, розтікалося колами і збиралося в щось зовсім інше. Немов відображення на воді, в яку кинули камінь. І збиралося в геть інший образ…

А вже за мить я дивилася в очі Ерраю Торну. Сповнені тривоги, страху і докору. Але… мені хотілося до них. Хотілося знову відчути його губи на своїх губах. Його дотики до мого тіла. Я раптом усвідомила, наскільки він особливий – настирний, вибагливий і водночас чутливий та ніжний.