12.4

Стрімке безконтрольне відновлення сил – не найкращий вихід для будь-якого мага. Цей не надто приємний процес завжди супроводжує магічна лихоманка. І, як будь-яка лихоманка, вона змушує мага горіти. Іноді навіть вигорати. Втім, зізнаюся, я не надто жалкуватиму за цим клятим даром. Він все одно в моєму житті приніс мені більше біди, ніж добра. Може, й не варто було тоді втікати? Запечатали б мене. Віддали в якусь сімʼю простолюдинів. Ймовірно, я стала б простим клерком або продавала б булки на площі.

«І тоді одного дня помер би від прокляття чорної крові Еррай Торн», – пошепки нагадав мені внутрішній голос. – «Хтозна, може, ти йому ще знадобишся. Чи здашся і дозволиш померти йому? А може, й тим драконам?».

Аргумент. Досить вагомий, аби не здаватися. Не знаю, чи маю я якийсь стосунок до тих драконів, але Торн… Чи зможу я жити, знаючи, що могла його врятувати і не врятувала? Раз уже я це пережила. Вдруге… не хочу. Не зможу.

Я судомно втягнула повітря – чи то вдихнувши, чи то схлипнувши. Закашлялася. До горла підступила нудота.

Кляте зілля. Клялася, що більше ніколи його до рота не візьму, і от… знову.

У моєму випадку такі радикальні способи відновитися взагалі можуть обернутися казна-чим. Проте, на жаль, іншого виходу я не мала. Крім леді Маро, звісно. Але хтозна, чи це кращий варіант бодай чимось.

Ну, тобто нормальний середньостатистичний бойовий маг, приміром, може спалити щось чи затопити, здути ураганом чи вбити блискавкою. Некроманти, бувало, піднімали цілі застарілі цвинтарі, прикликаючи свою силу.

І тільки ми, Видчі, ризикували завжди собою в рази більше. Взагалі найненормальніший дар, як на мене. Ні, траплялося й таке, що в лихоманці Видча змусила викинутися з вікна всіх цілителів, які намагалися їй допомогти. Але Хроніки пам’ятають лише один такий випадок.

Загалом, мені не треба говорити, що зілля, яке дістав мені мій любий Роберт, було нелегальним. А застосування його загрожувало не лише вагомим штрафом, але й могло казематами та блокаторами магії обернутися. А то й печаткою. Все дуже залежало від наслідків.

Диво, що Роб взагалі зміг його відшукати в майже незнайомому місті. Чи, може, якраз це й не дивно?

Втім, я як Видча більше ризикувала загубитися у власній підсвідомості, аніж дійсно комусь нашкодити. Саме тому на моїй памʼяті ми з Торі використовували це пійло лише тричі. Раз – я, і двічі, власне, моя бідова сестричка, яка міру і межі власних сил знає ще гірше, ніж я. Хоча навіть у цьому я вже дещо сумніваюся.

І все ж ми одна одну страхували, контролювали, направляли. Між нами була безмежна, безумовна довіра.

Зараз же я ризикувала. Нам, Видчим, конче потрібен якір – навіть більше, ніж будь-кому іншому. Те, що триматиме нас у цьому світі й не дасть магічній лихоманці затягнути у вічну пітьму… чи не пітьму. Загалом, кудись туди, звідки ми ризикуємо не повернутися ніколи.

– Скажена дівка, – увірвався у мою вже затягнуту туманом лихоманки свідомість голос Еррая. – Так і знав, що ти вже щось задумала. До біса все. Йдемо в цілительську…

– Ні, – прохрипіла я. – Доб…ють.

Як недоречно йому прикортіло поопікуватися мною. Чи доречно? Зрештою, за відсутності більш досвідченого якоря і Торн згодиться. Головне – щоб нічого не намагався зробити і нікого не кликав на допомогу.

Зрештою, я його прохання виконала і нікому про його прокляття не розповіла. За ним борг…

І все ж я розплющила очі, намагаючись сфокусуватися на його обличчі. Воно видалося мені надто близьким. А сам Торн – на диво блідий і… переляканий. Цікаво, я також йому здавалася переляканою, коли знімала прокляття?

– Просто… тримай мене, – прошепотіла я, з останніх сил чіпляючись за реальність. – Просто тримай…

Я не почула відповіді. Здавалося, там було щось на дуже нецензурному. Але це ж така дрібниця. І чи й правда мою долоню стиснуло сильно і ніжно водночас. А може, це вже мені ввижалося…

Адже наступна хвиля магічної лихоманки прийшла з розпеченим піском Сакхеру.

Гаряче, сухе повітря обпекло горло, ніс, лизнуло до болю шкіру. Я втягнула його зі свистом, крізь стиснуті зуби, відчуваючи такий знайомий скрип на зубах.

Прокляття… Тільки не це… тільки не знову.

Так, Лорі, це все виверти твоєї підсвідомості. Лише гарячка. Щойно наповняться канали й резерв – усе минеться, і ти знову забудеш про все це. Поховаєш так глибоко, що й сама не зможеш відкопати. Просто перетерпи. Просто проживи це все знову. І забудь… Відпусти.

Пісок шелестів по розтрісканих плитах під ногами. Чіплявся за поділ довгої світлої сукні. Майже прозорої і такої легкої. Набивався в сандалі.

– Грот там, – різонув слух такий знайомий і такий забутий водночас голос, що я мимоволі здригнулася. – Давай скоріше, Лорейн. І ніхто не дізнається, що ми взагалі тут були.

Дізнаються. Всі про все дізнаються. І шляху назад не буде.

Що ж, якщо я сподівалася, що це буде якийсь інший спогад, то можна сміливо вважати себе найнаївнішою шайханкою Сакхеру. Проте я все ж сподівалася, що це буде той день, коли мати винесла мені вирок. Ні, виявляється. Я мала ще болючіші спогади. Та чи стало мені від цього усвідомлення бодай трохи легше? Хоч трохи менше боліло? О, ні! Цей біль холодною змією піднявся з глибин памʼяті, знову обплутав груди й гострими отруйними іклами впʼявся в серце.