12.3

Цього разу свідомість поверталася якось на диво нестабільно: світ крутився, хитався і вибухав сяйвом дрібних іскор. Гул у голові то наростав, то спадав. А тіло знобило й ломило, немов у лихоманці.

Вітаю, Лорано! Цього разу ти просто-таки перевершила сама себе. Диво, що жива лишилася. Але хто ж знав, що звичайна спроба прочитати написи на стінах потребує таку безодню магії?

Я на мить заплющила очі і, розплющивши їх знову, зрозуміла, що світ і далі зберігає свою стабільність і нікуди хитатися й не думав. То мене намагаються транспортувати.

І я враз чітко відчула і важкий подих, і скажено прискорене серцебиття чоловіка, що ніс мене на руках. І навіть немов якимось невідомим чуттям усвідомила, наскільки він… переляканий.

Цікаво. Раніше за собою такої чутливості не помічала. Лишилося розібратися: це в мене нові здібності після магічних перевантажень відкрилися? Чи аура продірявилася настільки вже, що не здатна побороти наслідки ритуалу хаташі, а буквально здалася в цьому нерівному бою? І тепер я не тільки шалено закохана в цього… кого все влаштовує, а ще й відчуваю його.

Цього тільки не вистачало!

– Куди… ти мене… тягнеш? – хрипко й уривчасто прокаркала я. І, вже трохи отямившись, майже нормально гаркнула: – Та стій ти! І мене постав.

Еррай зупинився так різко, що міріади іскорок, що крутилися над головою, замиготіли з подвійною швидкістю, до горла підкотила нудота, і довелося знову заплющити очі. Проте відпускати мене ніхто не поспішав. Що було не надто зручно, адже, крім решти, в мене, схоже, носом пішла кров… знову… і текла вона не назовні, а прямо в горло. Від чого у роті був препаскудний присмак, а дихати було вкрай важко.

– До цілительської лишилося недалеко, – натомість, немов через силу виштовхуючи кожне слово, повідомив мені мій надто вже відповідальний староста. – Леді Маро тебе огляне.

От тільки цієї вампірки мені зараз і не вистачало. Мало того що влаштує мені прочуханку за порушення її ж рекомендацій, так ще й покладе лікуватися. Вже погрожувала сьогодні. А мені, схоже, цього допускати ніяк не можна. Після всього, що я побачила. Ще лишилося зʼясувати: що саме я побачила і що мені тепер з цим робити?

Загалом, я мала забагато справ, і провалятися кілька днів у цілительській в мої плани ніяк не входило.

– Відпусти ж ти, – рвонулася я, втім, успіху знову не досягла, і тому просто нагородила його таким гнівним поглядом, що мало б проняти й брилу камʼяну. Проте Торн, схоже, був міцнішим за будь-яку брилу. Тому додала я вже куди мʼякше: – Серйозно! Зі мною все добре.

Збрехала, звісно. Мені було паскудно. Скроні вже стискав головний біль. І я не була надто впевнена, що ноги мене втримають. Гадаю, не впевнений був і Торн. Бо ми ще кілька миттєвостей мірялися поглядами, і лише потім він обережно поставив мене на ноги. Та щойно я ганебно почала хилитися на нього, вилаявся крізь зуби.

– В цілительську! І без заперечень, – гаркнув на мене Еррай, спробувавши знову взяти на руки.

Але я, на диво для майже помираючої, відсахнулася і спиралася на стіну спиною. І, заплющивши одне око, аби не дивитися одразу на двох грізних Ерраїв, перевела подих.

– От дуже цікаво, як ми все це пояснимо, Торне, – в тон йому буркнула я. – Придумуй, що брехатимеш. Чи, може, скажемо правду? Адже мені особисто страшно уявити обличчя цієї кількасотрічної мертв'ячки, коли ми заявимося в її пенати далеко не раннім вечором. При тому в мене магічне виснаження, а в тебе такий вигляд, ніби ти носом до носа з первородним драконом зустрівся.

Не знаю, що саме після моїх слів уявив староста, але на обличчя йому немов тінь набігла, а в погляді майнуло щось, що розгадати так одразу не вдалося. Проте, ледь я спіймала цю думку і хотіла вже запитати, що його так пройняло, як він блискавично натягнув на обличчя маску аристократичної байдужості, через яку взагалі жодна емоція не просочувалася.

Але відчуття тривоги, кому б з нас воно не належало – може, й обом, – все одно сиділо в грудях важким тягарем.

– Твої пропозиції? Враховуючи, що це ти в нас на ногах не тримаєшся, – все ж пішов на який-не-який компроміс Торн.

І це було з одного боку добре. З іншого…

– Ходімо додому, – зітхнула я врешті-решт. – Відісплюся і вранці буду як щойно відлитий золотий.

І саме після цих слів я дізналася, як саме дивляться на невиліковно, безнадійно душевно хворих. Але відступатися і вступати в подальшу дискусію в мене наміру не було. Зрештою, там у мене сумка з зіллями, яку мені зібрав мій дорогий Роберт. І я дійсно стану на ноги вже до ранку. Хоча ніч екстреного відновлення буде ще тим випробуванням. Саме тому я відтягувала цей процес до найбезвихіднішої ситуації. Проте більшої безвиході й годі вигадати, на жаль.

– Ваельська… – зітхнув Торн, явно не надто вірячи в мою здатність до самовідновлення. – Лорі…

І так він промовив моє імʼя, що, попри весь скепсис і усвідомлення неправильності того, що між нами відбувається, в грудях затремтіло щось, забриніло, мов струна, якої торкнулися вмілі пальці геніального музиканта. Неймовірно заманливе і згубне відчуття. Але як же хочеться йому піддатися…

– Просто зроби так, як я тебе прошу, – трохи втомлено і нескінченно сумно попросила я. – Повір. Я знаю, що кажу.