12.2

Ймовірно, варто було йому заперечити. Адже ми обоє знали, що цей потяг навіяний і зникне разом із наслідками ритуалу. Рано чи пізно, але це неминуче. Я навіть збиралася озвучити цю цілком очевидну думку. Але мов наживо побачила насмішливий погляд та іронічну усмішку Еррая, якою він без сумніву відповість на всі мої логічні висновки, і просто махнула на все рукою. Зрештою, завжди встигну озвучити своє: «А я ж казала!».

Натомість я знову зосередилася на Лабіринті. Адже дракон первородний знає, коли ще мені так неймовірно пощастить і мій відповідальний староста з купою таємниць вирішить поділитися найціннішими відомостями.

– Що тут написано? – запитала я майже не охриплим голосом, роздивляючись письмена невідомою мені мовою так, немов могла їх прочитати.

Хоча може прочитати написи часів, мабуть, ще перших драконів я й не мала жодної можливості, то от побачити…

Тисячі символів невідомою мені мовою пульсували в унісон, немов вганяючи мене в дивний медитативний стан. І знову те відчуття, ніби ці символи складаються в якусь картину, яку вкрай важко розгледіти, як би я не намагалася.

– Ящір його знає, – відповів мені на це Еррай, і я спиною відчула, як він напружився, роздивляючись ці ж написи. – Розшифрувати їх намагався не один маг. Декому спадало на думку переписувати їх і носити в бібліотеку. Але навіть Хранителі бібліотеки не змогли порадувати шукачів відповідями. Я вже схиляюся до думки, що ці письмена так і залишаться незвіданими памʼятками історії Райденхору.

Він говорив іще щось, розповідав про часи драконів в Академії та випробування лабіринтом. Та я несподівано усвідомила, що всі його слова долинають до мене немов крізь товщу води. І з часом зрозуміти, про що він веде мову, взагалі не було жодної можливості.

Крок… немов по тонкій кризі.

Реальність немов змістилася. Розчинилася. Розтанула. І ніби з далекого минулого пролунав голос Летайї Наїде: «Ще рано! Коли настане час – ти все побачиш». І золотий пилок, що мов іскри кружляє в повітрі, змітаючи спогади.

Глибокий вдих…

Чи настав той час? Чи маю я право знати? І що буде потім, коли таємниці відкриються?

«Зі знаннями завжди можна придумати, що робити, Лорі. А як бути з невідомістю?» – немов наживо пролунав голос Таккаї Ррао. На якусь мить мені здалося навіть, що я знову відчуваю аромат вишневого диму і відчуваю тепло шатрів. І Таккая Ррао, примруживши ліве око, запитує: «Та чи стане тобі сміливості, дівчинко, дізнатися правду?».

Якась частина мене кричала, аби я відступилася. Не влізала у те, з чого не буде шляху назад. Проте голос цей слабнув. А таємниця манила…

Крок…

Рука піднялася сама собою. Скрик Еррая – немов з іншого всесвіту. Дотик до написів. Спалах…

І за мить під ногами немов розверзлася Безодня, поглинувши мене з головою.

Сухий, неймовірно гарячий вітер жбурляє в обличчя щедру пригорщу червоного піску. Цей пісок виїдає очі, січе шкіру, скрипить на зубах.

Гаряче повітря обпалює горло, легені…

Здається, ніби світ поглинуло пекло…

І знову пориви вітру. Рвані, потужні… Настільки, що важко встояти на ногах. Пісок розтікається, немов вода, відкриваючи погляду плити з чорного каменю. І за мить світ здригається від удару могутніх лап об камінь.

Раз… Ще… І ще…

Змахнувши сльози, піднімаю погляд і… завмираю.

Дракони…

Істинні крилаті дракони…

Настільки хрестоматійні, немов зійшли зі сторінок давніх Хронік. Велетенські настільки, що я й уявити собі не могла у найсміливіших фантазіях. Крила розміром з вітрила фрегата. Довгі гнучкі шиї. Кістяні нарости на головах і довгі шипасті хвости. Вони були і схожі, і разом з тим відрізнялися між собою.

Червоний. Синій. Білий. Чорний. І найменший – золотий. Вони стояли колом довкола мене, видихаючи розпечене повітря просто на мене.

Але все одно від захвату і краси мені перехоплювало подих. І навіть поворухнутися страшно було, аби не розвіяти цю мить.

Їх не бачили століттями ані на континенті, ані… взагалі. Після Великої війни жоден істинний дракон не вижив. І хай цієї миті це було лише видіння, вписане в мурали Лабіринту Академії драконів, я була… рада бодай так побачити їх. Справжніх…

– Наш час добігає кінця… – прогудів над головою голос білого дракона.

Я не чула його слів. Я їх відчувала. І голоси – низькі й гучні настільки, що стискає скроні до запаморочення.

– Я знав… завжди знав, що від людей одні біди… – підхопив чорний.

– Минулого не повернеш, – зронив синій.

– У нас немає через це майбутнього, – видихнув з димом і полумʼям червоний.

– Маємо подбати, аби воно було, – зауважила золота. – Не для нас, так для наших нащадків.

– Ми не можемо довіряти людям, – заревів чорний. – Один раз це коштувало життя нашому народу.