Розділ 12

Це відчуття важко з чимось порівнювати. Певно, це немов пірнути у глибоку чорну безодню, коли з усіх боків темрява, а повітря густе настільки, що здається вʼязким. І взагалі не усвідомлюєш, коли сягнеш дна. І чи сягнеш його взагалі.

Мушу визнати, що майнула зрадлива думка, ніби прийшов мені кінець. Дивина: стільки разів ходити буквально по самісінькому краю, загравати зі смертю – а відчути її подих по-справжньому тоді, коли найменше цього очікуєш. Ще й поряд із чоловіком, з яким хочеться… ну точно не вмирати. Проте тільки його надійні, сильні долоні на моїй талії не давали піддатися паніці.

Тому коли ноги сягнули підлоги, а темрява, в якій чи то магічні символи плавали, чи то моя уява їх там намалювала, повільно відступила, я й не поворухнулася, вчепившись у лацкани його кітеля й намагаючись усвідомити, що все позаду. Хоча… чи позаду?

– Ти там жива? – поцікавився Торн, не намагаючись відпустити мене чи відступити.

О, краще б стояв і далі мовчки. Така благословенна тиша була, врешті-решт!

– А мала б бути вже не дуже? – пирхнула я, розтиснувши нарешті пальці й виплутавшись з обіймів цього надто вже відповідального старости.

Зізнатися, одразу стало якось незатишно й навіть холодно. Але кидатися на шию Ерраю було вже безглуздо. При тому, що утримувати він мене наче й не збирався, дозволивши відійти й роззирнутися.

– Вигляд мала такий, ніби прогулялася на той світ і повернулася, – фиркнув він, щойно я відійшла на кілька кроків.

– Майнула думка… – пробурмотіла у відповідь я, окидаючи поглядом залу. – І поки я не впевнена, що вона помилкова.

Не те щоб я потойбіччя уявляла саме таким. Розмальовані муралами стіни сягали бездонної темряви над головою. По відшліфованому до ідеальної гладкості каменю пробігали яскраво-червоні іскри, додаючи цьому місцю моторошності й тривожності.

Та серце заходилося в тривожному ритмі не лише від атмосфери, а й від відчуття, що це все я колись бачила. Немов мені вже випадала можливість тут бувати. Чи не тут?

Навіть відлуння моїх власних кроків здавалося таким знайомим. «Немов помножене на нескінченність», – пригадалося щось, як із минулого життя. Фраза, почута в такому ж місці… Мною? Чи Вікторією? Чи… кимось ще, важливим і близьким настільки, що в грудях занило? Немов там усе ж була порожнеча, яку так і не вдалося заповнити.

– Де ми? – намагаючись приборкати це паскудне відчуття порожнечі всередині, доволі сухо й здавлено запитала я.

І все ж обійняла себе за плечі, немов намагаючись відігрітися. Але важко позбутися холоду, що виморожує не ззовні… зсередини.

Погляд сам собою впав на нечіткі тіні. І тільки завдяки цьому я усвідомила, що Торн стоїть близько, просто за моєю спиною. Так, що легко було відчути жар, що йшов від нього. Принаймні мені стало тепліше від самого відчуття його близькості.

– Лабіринти, – його голос, низький і пронизливий, пролунав просто біля мого вуха, змусивши моє нещасне серце знову зробити кульбіт. – Ти ж хотіла про них дізнатися?

Яка нечувана обізнаність…

І все ж – лабіринт. Який саме? Маргарет казала, що їх тут кілька. І залишається відкритим питання, хто такий Торн, якщо здатен так переміщуватися академією? І спілкуватися з духами-Хранителями Райденхора? І попри те, що він намагався створити ілюзію відвертості, моє чуття твердило: він не скаже, хто він. І, відчуваю, ніхто в академії, навіть з-поміж тих, хто вважає, ніби знає про Торна все, й не здогадується, хто він насправді.

Що ж… зізнатися, я вже не впевнена була, що готова взвалити на себе тягар цих знань. У мене своїх тягарів стільки, що скоро ледь ноги переставлятиму.

Питання тільки… А для чого ці демонстрації? Навіщо він так явно показує свої можливості? Щоб… що? В житті не повірю, що він лише хотів сховатися від перевіряльника. Надто вже складно все.

– Можливо… – піднявши погляд на дрібні символи на стіні, все ж промовила я.

На якусь мить мені здалося, що ці яскраві спалахи складаються в зовсім інший візерунок. Силует? Картина? Проте варто було придивитися – і це стали знову просто яскраві символи, прочитати які я була не здатна. Зізнатися, древні письмена ніколи не були моєю сильною стороною. Вони легше давалися Торі. Навіть іспит складала за себе і за мене. Аби мама не розлютилася…

– Чому не запитала у мене? – і в голосі Торна промайнув… докір.

– А ти відповів би? – запитала я, вже знаючи відповідь. Але промовчати здавалося програшем.

– Гадала, що хтось інший відповість? – от тепер у його тоні відчувався осуд і… образа. І щось іще…

Певно, це «щось» змусило мене відірвати погляд від знаків, що намагалися скластися в малюнок (але я все ще не вловлювала, в який саме), і розвернутися, аби ледь не носом ткнутися в срібні ґудзики на чорному кітелі. І зібрати всю свою сміливість, аби глянути йому в обличчя.

Напівприкрите тінню, воно здавалося моторошним і загадковим, як і саме це місце. А червоні відблиски в його очах… немов вогонь тлів на дні його зіниць. То яскравіше, то немов пригасаючи… І цей танець заворожував, приковував погляд. І притягував із такою силою, якій неможливо було опиратися.

– Я хочу тебе, – ударом блискавки прозвучала ця коротка фраза.