11.6

– Тобі так необхідно знати, хто я? – підчепивши моє підборіддя і буквально змусивши мене дивитися йому в очі, запитав Еррай.

Не те щоб я планувала з'ясовувати стосунки тут і зараз. Все ж вільних вух тут було, мʼяко кажучи, забагато. І навіть якщо це була не страшна таємниця і комусь із присутніх походження Еррая було відоме, проте…

Слова зірвалися з вуст самі. Гадки не маю, чому саме. Може, через напругу останніх днів, може, через мовчання Торі. Може… Може, просто мені вкрай важко було дивитися йому в очі, відчувати смак його подиху на своїх губах і тепло рук на талії, і при цьому всьому думати нормально та логічно.

Що ж, Лорано, визнай: цей хлопець діє на тебе як найкраще дурманне зілля – до нього нестримно тягне і від нього невідворотно дурнішаєш.

Визнати – визнала. Проте розповідати про це нікому нізащо не можна. Адже хтозна, кому спаде на думку скористатися цими знаннями.

– Насправді… мені плювати, – різко вирвавшись з його хватки, буркнула я, відвернувшись і намагаючись відшукати чи то Марго, чи хоч Азалію, аби зрештою закінчити цю безглузду до зубовного скреготу розмову.

Але на очі потрапив той самий юнак, до якого я, власне, й прямувала, поки мене не зупинив Еррай. І дивився він прямо на нас. З таким виразом на обличчі, немов жадав спопелити… Сумніваюся, що мене. Певно, лорд таємничий і неприступний бойовий маг, що зараз старанно вдавав закоханого в мене по самі свої шляхетні вуха, вміє майстерно наживати ворогів. Хоча… як показує практика, вороги – не друзі, самі наживаються вмить.

Втім, моя увага до незнайомця, якого мені сватала у відповідальні старости Азалія Мерен, непоміченою не залишилася.

Торн миттєво, а головне – безпомилково відшукав того, хто привернув моє око. На мить його очі звузилися, а на щоках виразніше виділилися мʼязи.

– Навіть не думай, – зронив він так, що мені вмить закортіло запротестувати і таки подумати. Терпіти не можу, коли мені наказують. – По-перше, я абсолютно серйозно говорив, що не відпущу тебе з підгрупи. По-друге, це, – легкий, ледь помітний кивок у бік ще незнайомого, але вже ненависного мені бойового мага, – найгірший з можливих варіантів.

Ну, хоч у чомусь ми повністю солідарні. Але…

– Дивина, – протягнула я, ледь усміхнувшись. – Азалія так його нахвалювала.

– І ти, звісно ж, повірила їй з пів слова, – розкусив мене вмить Торн.

І я знову поглянула в темні, мов нічне небо над Райденхором, очі. З легким відблиском від погодного купола його очі здавалися магічно-магнетичними. Та що там… він сам притягував так, що в мене було все менше шансів опиратися цьому тяжінню.

У нас обох не було шансів…

– Ти знаєш, що будь-який зв'язок слабне, якщо триматися на відстані, – чомусь зовсім тихо промовила я, вчепившись у лацкани його форми, немов боялася, що він прислухається до моїх слів і піде. І тут-таки, засоромившись, розтиснула пальці.

Втім, маневр було помічено і оцінено. Куточок ідеально окреслених губ мого відповідального старости смикнувся, немов він намагався стримати усмішку. Проте чоловікові важко впоратися з такими емоціями, якщо він усвідомлює, що паморочить голову дівчині в його обіймах. Принаймні так говорила мама. Чоловіки люблять тішити своє самолюбство.

– Я вже казав тобі, що мене все влаштовує, – схилившись до мого вуха, промовив Еррай так, що по моїй шкірі немов магічний імпульс промчав, закипʼятивши кров.

– Мене не… влаштовує, якщо ти не помітив. І не лише ці кляті наслідки, а й… – все ж змогла промовити я, смикнувшись у спробі збільшити відстань між нами.

Проте хто ж мені дозволить?

І плювати, що довкола була купа людей. Плювати, що всі ці ніжності – просто вистава для присутніх, невідомо з якою метою влаштована Торном. Серце все одно безпорадно заколотилося у грудях, а губи защипало, вмить нагадавши мені тепло губ хлопця, який був зараз на відстані одного подиху. І, мабуть, мені вже не так і важливо було, хто він такий. Зрештою, всі ми маємо право на помилки. А моє намальоване в пастельних тонах майбутнє ніколи не здійсниться. Через магію, через Торі, через те, що я ніколи не зможу забути цей погляд і ці обійми…

Вдих, ніби перед стрибком у воду…

– Майстер Хорренс! – обірвав мою ініціативу чоловічий голос. – Розбігаємося!

І все вмить кардинально змінилося. Закрутилося, помчало з неймовірною швидкістю…

З тріском відкривалися і закривалися просторові кишені, в які летіли келихи, склянки, пляшки… Зі спалахом деактивувався музичний артефакт, з тріском розсипався над головою погодний купол…

Я рвонулася до виходу, але Торн вмить впіймав мою руку і потяг у протилежному напрямку.

На якусь мить я завагалася, озирнувшись на вихід, де зникали студенти один за одним.

– Ти мені довіряєш? – помітивши мої вагання, запитав Торн.

Неймовірно цікаве і разом з тим складне питання. Хто б мені дав на нього відповідь. Проте…

– Куди йти? – зітхнувши, повернулася я до Торна.

І, на диво, він навіть не усміхнувся. Кивнув, потягнувши мене до однієї з колон. Абсолютно невиразної, точно такої, як і більшість на майданчику. І я дещо завагалася…