11.5

Але й терпіти подібне ставлення не мала жодного наміру. Зрештою… а хто він мені такий? Чому раптом вирішив, що має якесь право взагалі ставити мені подібні запитання? І що взагалі тут відбувається?

Зізнаюся, я мала твердий намір послати його до дракона… під хвіст. Ще чого мені в житті не бракувало – то це контролю від майже незнайомого чоловіка. Та що там – абсолютно незнайомого, адже я не впевнена, що навіть імʼя його було справжнім. Проте варто було глянути йому в очі, і вся моя войовнича рішучість… не те щоб зовсім зникла, але суттєво здала позиції.

Мабуть, саме тому я й слова не сказала, не заперечила й не обурилася, коли він одним плавним рухом наблизився до мене так близько, що я рефлекторно зробила крок назад і вперлася спиною в балюстраду. Іще півкроку – і Еррай буквально навис наді мною, схилившись до моїх губ так низько, ніби збирався поцілувати. Я навіть затамувала подих, надто добре памʼятаючи і смак його поцілунків, і те, як вони на мене впливають. І як відгукується, тягнучись йому назустріч, моє власне тіло, як шалено паморочиться в голові і збивається подих. І те, що я абсолютно нічого не можу з цим вдіяти, і… варто визнати, десь у глибині душі й не хочу. Принаймні поки що. Адже ці відчуття давали ілюзію життя. Щось, від чого шаленієш більше, ніж від найміцнішого дурману. І я, здається, стала залежною від цього сорту дурману. З одного-єдиного поцілунку…

Проте зізнаватися в цьому навіть собі було нестерпно важко. Чи зізнаюся я колись йому? Нізащо!

Та, менше з тим, гру його підтримала, крадькома вловлюючи увагу оточення до нашої, варто визнати, примітної пари. Прокляття, тобто лорд Торн твердо вирішив представити мене світові як свій черговий трофей. Принаймні я впевнена, що абсолютна більшість присутніх вважала, що саме цілуватися ми тут і надумали. І байдуже, що світло було не надто добрим і, скоріш за все, наші обличчя ховалися в тіні. Фантазія у охочих до пліток студентів просто неймовірна.

Треба все ж перед «батечком» вибачитися за спаплюжену репутацію.

– Дуже цікавий маневр, Торне, – вирішивши для початку зʼясувати, що відбувається, а вже потім влаштовувати привселюдний скандал, протягнула я. – І що все це означає?

– Взагалі-то, це я хотів тебе запитати, – в тон мені промовив він, обійнявши мене за талію, і я, хай і не одразу, але усвідомила, що вже не впираюся в холодний камінь балюстради спиною. Тобто про мене таким дивним чином подбали? Цікаво! – Що ти взагалі тут робиш?

І це питання він поставив таким тоном, що у мене самі собою піднялися здивовано брови. Мабуть, вони також не очікували, що їхній господині доведеться звітувати перед малознайомим хлопцем про свою поведінку.

– Пробач, Торне, але я не зовсім зрозуміла, що це за допит такий, – дозволивши собі іронічну усмішку, поцікавилася я. – З яких пір я мушу звітувати?

– З тих самих… моя маленька шейханко, – промовив він так тихо і так близько, що його подихом буквально обпекло мої губи.

Отак одним тільки звертанням Еррай примудрився розставити всі акценти.

Що ж, Лорі, якщо життя тебе досі не навчило, то Еррай Торн щойно виправив ці прогалини в твоїх знаннях: зробивши людям добро – втікай. Інакше доведеться дорого платити за свою доброту.

– Нові знайомства заводжу, не видно? – обурившись на його тон, буркнула я. – Не знала, що мені на вечірку дорогу закрито.

– Я взагалі тебе вдома чекав, – різонув несподівано Торн. І я на якусь мить оніміла.

Вдома… В мене ніколи насправді не було дому. Певно, востаннє я почувалася наближено до того міфічного щастя і затишку у кочовому цирку.

– Я поки нічого вартого уваги не зʼясувала, – вмить посерйознішавши, промовила я настільки сухо, що здавалося, навіть мій голос от-от затріщить і зламається.

Та разом з тим відхилилася більше назад і відвела погляд, аби бодай трохи розвіяти цю інтимність.

– Щойно дізнаюся, як позбутися звʼязку…

– Я вже тобі казав, що не надто переймаюся наслідками ритуалу, – не дав мені договорити Торн. – Але не маю жодного бажання щоразу піднімати духів-Хранителів академії, аби знайти одну маленьку шейханку.

– Чекай… ти сам звертався до Хранителів… як цікаво, – протягнула я.

І тут я й на мить не злукавила. Бо це було дійсно вельми цікаво. Хранителя будь-хто не прикличе і про допомогу не попросить. На це треба здобути право від кровного господаря майна. Або бути цим господарем. І це ще не факт, що душі приймуть волю власника. В них і без того характер зазвичай був паскудний, а якщо ще до чогось намагалися змусити… От Хранителька, що мені кімнату шукала – нестабільний дух. Про той дух, що мене зустрічав на вході в академію, взагалі краще промовчати. І тут якийсь студент…

– Нічого цікавого, – скривився Торн, явно жалкуючи, що проговорився.

– Ну чому ж… – не погодилася я. – Навпаки. Хто ти насправді, Торне? І чому мені здається, що, наблизившись до тебе, я заробила собі проблем більше, ніж мала за все своє життя?