11.4

Що ж, мушу визнати, памʼять на обличчя у дрекка виявилася відмінною. Навіть попри той біль, якого йому завдали. Образ видався настільки точним, що я впізнала б його кривдника будь-де і будь-коли.

Дрекк взагалі був надто молодим і щедро поділився зі мною як образами, так і своїми почуттями. І тепер їх відлуння блукало моїми жилами, вимагаючи діяти негайно. Голову йому відкусити, приміром. Ну, чи бодай руку…

Первородний драконе, це що треба було тому ящерові заподіяти, щоб він настільки розлютився? Хоча про що я? Це мені ящер також охоче показав.

І все б нічого, але я ж не дрекк. Мені необхідно було тримати емоції під контролем. Хай би як непросто це не було.

А було вкрай непросто. Довелося зробити кілька глибоких вдихів і повільних видихів, аби приборкати ту лють, що я мимоволі перейняла від дрекка. І що здійнялася вмить, варто було лише глянути на його кривдника. Мушу визнати, що повернути собі спокій і холодний розум вдалося далеко не одразу. Отака вона – інша сторона дару Видчих. Ніколи не знаєш, коли тебе захлеснуть чужі емоції. І не факт, що вдасться вчасно усвідомити, що належать вони не тобі.

До всього, це ще й пряма дорога до магічного вигорання. Не скажу, що я дуже вже чіплялася за цей триклятий дар, від якого у мене бід було більше, ніж зиску. Але вигорання – завжди неприємна річ. А коли це дар ментальний… Не хотілося б одного дня стати овочем, що не розуміє, хто він, що він і де знаходиться.

Краще вже запечататися. Принаймні це відбувається без значної шкоди для мага.

Тож, абстрагувавшись від емоцій дрекка, я пильніше подивилася на того, кого мені радила в наставники Мерен. Дуже цікавий збіг, маю зізнатися. І чи збіг це взагалі?

Що ж… якби мені не довелося дізнатися про нього значно раніше, ніж мене йому… хай буде «представили», то я б, мабуть, назвала його досить привабливим. Він був значно вищий за мене і, мабуть, навіть за Еррая. Але якийсь худий і… гострий, чи що. Гострі, різкі риси обличчя, зверхній погляд і усмішка людини, що почувалася на голову вище за всіх у залі. Та що там – у всьому Райденхорі. І не виключено, що так воно й було. Адже аристократія в Академії драконів часто приховувала своє істинне походження. Не всі, звісно – лише ті, хто мав на це підстави чи бажання. І мені згадався лист сестри. Чи може бути так, що це один із представників вищих родів? Чи хтось із нащадків діючих монархів? Не виключено. І вкрай недобре.

Та за гарним фасадом ховалося паскудне нутро. І воно для мене мало значно більшу вагу, ніж гарне обличчя. Тільки монстр може знущатися з того, хто не може за себе постояти. І тільки монстр доведе нещасного дрекка до божевілля, завдаючи болю і вимагаючи покори. А нещасного ящера могли б і приспати, вирішивши, що він втратив розум, якби я його не зупинила. Якби абсолютно випадково не стала на його шляху…

Так, цей… хто б він там не був, заслуговував рівноцінного покарання за те, що зробив.

– Так, він багатьом дівчатам академії подобається. Познайомити? – неправильно розтлумачивши мою увагу, запитала Мерен. – Думаю, він не відмовиться від Видчої у своїй команді. Звісно, тобі багато чому доведеться навчитися. Але… впораєшся, гадаю.

– Впораюся, – задумливо кивнувши, погодилася я.

– Під моїм керівництвом, – пролунало за моєю спиною так несподівано, що, здригнувшись, я різко повернулася на голос, вмить зустрівшись поглядом із Торном. І серце вмить пропустило удар. – Я не дам дозволу на перехід в іншу команду студентці Лорані Ваельській. І це питання більше не піднімається взагалі.

І так він це сказав, що я ледь стримала переможну усмішку. Триклятий звʼязок мене до божевілля доведе. Якщо так далі піде, то я не втримаюся і… точно нароблю дурниць.

– І чому ж? – подалася вперед Мерен, вмить перетворившись з отруйної дикої виверни на домашнього милого фейдрага. – Наскільки мені відомо, відповідального старосту можна змінити за бажанням студента першого курсу.

Дарма вона це. Не те щоб я дуже знала Торна, але тут і великого досвіду чи видатних аналітичних здібностей не треба, аби усвідомити: що коли кажуть «питання більше не піднімається», то варто просто замовкнути. Проте, по всьому, Мерен гадала, що має певні привілеї. Можливо, так воно й було. Але користуватися ними треба вміло, а не на очах у стількох глядачів.

Хоча яке мені до неї діло взагалі? Зізнатися, наслідки то ритуалу чи щось інше, але з кожною миттю вона починала дратувати мене все більше.

– Азаліє, – мʼяко, але з пересторогою протягнув Торн. І в його погляді блиснуло щось гостре й небезпечне, настільки, що руда старшокурсниця підібралася і навіть зробила крок назад. – Я не дуже зрозумів, відколи ти вирішила, що можеш безпосередньо втручатися в справи відповідальних старост. Наскільки я памʼятаю, ви мали підготувати дрекків для тренувань першого курсу. І на тому все. Які у мене стосунки з моєю підгрупою і як я їх буду навчати – не твоє діло. До всього, чи не ти пропонувала залучити Лорану до приручення дрекка Сайсона? І от тепер намагаєшся відправити її в іншу підгрупу. Що змінилося?

– Усвідомила, що ти не прислухаєшся до моїх порад, – буркнула Мерен, скрипнувши зубами так, що цей звук розчула навіть я, а по її стиснутій у кулак долоні поповзли-таки візерунки інію.

Все ж мені не здалося – магиня холоду. По всьому, те, що Еррай вичитував її в моїй присутності, боляче било по самолюбству рудої, але розвернутися й піти вона не мала ані наміру, ані достойної можливості. Принаймні такої, щоб це не розцінювалося як втеча з поля бою. Та й права, мабуть, не мала. Тобто не просто закохана дівчина, а скоріш за все член якоїсь бойової звʼязки.