11.3

Що тут сказати? Якщо Маргарет і мала план висмикнути мене з такої «приємної» компанії, то втілити його не вдалося.

Руда Азалія Мерен, здається, готова була в мене з якоїсь невідомої причини ледь не зубами вчепитися. Та що там – судячи з того, як вона на мене дивилася, цього вона й жадала всім своїм серцем, але старанно намагалася вдати дружелюбність та гостинність старшокурсниці.

Щиро зізнаюся, заінтригувала вона мене цим своїм ставленням. Зрештою, стільки незаслуженої, але вкрай пильної уваги…

Все більше схиляюся до думки, що, обираючи між сусідством з Торном і моргом, я десь таки схибила. Морг взагалі вже здавався ледь не ідеальним місцем проживання. Тиша, спокій, і навряд чи там натовп шанувальниць одного чорнявого старости туди-сюди шастає. І точно нікому діла не було б до тієї блаженної, яка замість красунчика-старшокурсника обрала мерців. Та мене сахалися б!

Що ж, Лорі, гарні думки тобі завжди спадають на думку запізно. На жаль.

Мерен же, не чекаючи, поки я придумаю якусь достойну відмовку, аби позбутися її не найприємнішого товариства, вчепилася мені в лікоть. Треба зауважити, що рука в неї була далеко не жіночна. І досить-таки чіпка. Довгі нігті вмить вп’ялися в руку з такою силою, немов шкіру здерти планувала. М-так… Якби я й справді була леді, то не впевнена, що стерпіла б подібне ставлення. І, певно, мала б відповідно відреагувати. Але… я всього лише донька провінційного дрібного графа. На думку присутніх, я взагалі виросла в одному загоні з вівцями. Тож можу собі дозволити реагувати так, як хочеться.

До всього, мені було вже навіть цікаво, що цій дівчині від мене потрібно. Стільки уваги і зусиль.

– То як тобі під керівництвом такого відповідального старости, як Торн? Не ображає? – запитала нарешті Азалія Мерен, оминувши натовп і опинившись на іншому кінці майданчика. – Я знаю його з першого курсу і… мені навіть шкода його першокурсників. Ер вибагливий, грубуватий, жорсткий. Кажуть, він не спускає нікому і нічого. Важко, мабуть…

Ой, та ну… І це все, на що ви здатні, леді Мерен? Чи хто ви там насправді? Та таку дитячу гру навіть наївна кімнатна квіточка розгадала б. Проте мені, на диво, захотілося цієї гри. Вистави… Давно забуте відчуття азарту прокотилося жилами. І як не прикро було визнавати, Вікторія мала рацію – я любила ці ігри. Скільки б не намагалася переконати саму себе, що хочу спокою і всі ці небезпечні ігри не для мене, але обдурити саму себе вкрай тяжко.

Що ж, Торі, я тобі цього, звісно, не скажу, але в чомусь я тобі навіть вдячна.

Усмішка торкнулася губ лише на мить, і я одразу ж сором’язливо опустила погляд.

– Мені не довелося ще пізнати його… ще й з цього боку, – промовила я і так виразно прикусила нижню губу, що майже сама повірила у власну виставу.

Грубо і прямо. Але дуже дієво. Принаймні одразу мало б стати зрозуміло, що саме пов’язує Мерен і Торна. І руда просто зобов’язана була відреагувати, видавши себе. Як би вона не намагалася, але приховувати емоції не вміла.

І я не прогадала.

У Мерен не було жодного шансу не оцінити мій акторський талант. О, якою непримиренною люттю спалахнули її очі, з якою силою пальці вп’ялися в мій лікоть, котрий вона продовжувала тримати так, немов боялася, що я зараз розчинюся в повітрі, а вона так і не втамує свою цікавість. По шкірі поповз крижаний холод, що відчувався візерунком інію на склі. І я все ж висмикнула руку з її чіпких пальців. Гра грою, а синців мені не хотілося взагалі.

Що ж, по всьому, маємо колишню коханку. Хоча – ні. Враховуючи, як вона старанно намагається вдати з себе мою майбутню подругу – просто безнадійно закохану, що приховує, певно, безрезультатно, власні почуття. Колишня коханка поводилася б прямолінійніше.

– Тобто ти не думаєш над тим, аби перевестися в іншу підгрупу? – намагаючись впоратися з емоціями, процідила-таки Мерен. Схоже, нарешті підійшовши до суті того, за яким бісом взагалі на мене свою безцінну увагу звернула. – Інші старости не такі вибагливі, але… підготують до лабіринту не гірше за Еррая.

Тобто вже не Торна, а саме Еррая. Ех, Азаліє! Чи не казали тобі, що емоції ніколи нікого до добра не доводили? І нехай у мене самої груди обпекло спалахом ревнощів, але я змусила себе задушити це почуття і навіть усміхнутися, перш ніж відповісти:

– Але навіщо мені «не гірший», якщо я вже маю «кращого»? – і таки наївно кліпнула очима, аж майже сама повірила, що я лише неспокушена провінціалка, котра й гадки не має, до чого веде моя руда співрозмовниця.

Хоч вона вже ледь не шипіла, мов потривожена виверна, яку розбудили серед зими. Того й гляди, зараз отрутою плюне. Чи вдарить хвостом з гострим отруйним жалом. Чомусь у мене виникло майже непереборне бажання перевірити, чи того хвоста вона собі ненароком не відростила.

– Ти цілком маєш рацію, – практично змусила себе промовити Мерен. – Але Еррай такий… тобі буде дуже важко пройти підготовку під його керівництвом. Він сім шкур здере. Хоч із хлопця, хоч із дівчини. Хоч із бойовика… хоч із Видчої. Але ж ми всі знаємо, що вам, ментальним магам, така підготовка геть ні до чого. От тому й думала, що, може, захочеш змінити наставника.

– О. Це, звісно… – подалася я до неї, немов і справді зацікавилася. Хоча що там – мені ж і справді було цікаво, кого вона там пригледіла на місце Торна. – Маєш когось на прикметі?